Волошки

З дитинства люблю волошки. Йдемо з хлопцями в ліс по гриби. Обіч дороги жито колоситься. У прибитій курявою травиці петрові батоги тримають у згрубілих за літо руках голубі квіточки. А далі, – в житі, небо волошок насіяло.

Катя Дубичка, яка часто ходила з нами в ліс, нарве і вже додому повертається у вінку з диво-квіточок, у яких стебельця не ламкі, а плетуться, як забажаєш.

Мати розповідала, що Надя нашої родички Одарки Закусилової вміла гарно вишивати, та більше – вінки плести. Особливо з волошок. Вродлива була дівчина, в народну пісню залюблена. Плете вінок і співає, і грядку порає теж з піснею. Та зовсім молодою її недуга впіймала.

Лікаря ні в нашому, ні в ближніх селах не було. Хвороба спалила молоде життя. Відчуваючи, що відходить, Надя попросила рідних, щоб поховали її у власноруч вишитій сорочці й неодмінно у вінку з волошок. Родичі вінок сплели й труну обсипали не лише важкими од горя слізьми, а й розквітлими волошками.

У нас на городі теж був клапоть жита, але волошки хіба на обніжку. Мати всякий бур’янець виривала, щоб краще хліб уродив. Та й ті поодинокі волошки на прохання бабусі виривав, обрізав корінці й ніс у хату. Ставив у баночку з водою.

І перші мої вірші були про волошки, і досі, де побачу ці краплини літнього неба, намилуватися не можу.
Бабуся з матір’ю на Маковея святили не лише маківки, а й зірвані біля хати, на межі чи в полі квіти, здебільшого волошки. Свячені квіти, коли зів’януть, не викидали, а клали за ікони.

Волошка завше вважалася символом святості, чеснот, а ще хлоп’ячої краси й добра.
Бабуся розповідала, що раніше, у роки її дитинства в сусідній Адамівці, мати біля хати сіяла волошки. До заміжок з дівчатами на Трійцю плели обрядові вінки. Окрасою їх були волошки.

У любистку й волошках купали малих дітей, щоб до них хвороби не чіплялися.

Для мене вже у самому слові «волошка» стільки теплоти, лагідності літнього неба, мелодійності житнього поля. У дитинстві любив цю квітку, а нині, здається, ще більше.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ