Тополя

Тополі, тополятка мого дитинства і юності…

Повертаємося з Діброви. Як тільки звернули з траси на дорогу в Держанівку, зручно вмощуємося на травиці під тополями, хвалимося хто і де свого найкращого гриба знайшов.

Тополі ще зовсім юні, тіні з них хіба для зайця, але знаємо: це деревце краще за інші втому знімає.
Ми хоч і школярі, та ще тільки навчилися читати і писати, а ось Валерик Дубик, наш ватаг, уже й про гриби багато знає, й про дерева. Знає від Данила Опанасовича, вчителя ботаніки.

– Вчитель, – каже Валерик, – такі інтересні історії розповідає про дерева і рослини різні. І про тополі також, – змірює поглядом п’ятирічне деревце.
– Розкажи, – наполягаємо гуртом.

Валерик спершу віднікується:

– Не знаю, може, це побрехенька, а, може, і було давним-давно. Та слухайте.

В одному селі жив хлопець Стриб. Любив він дівчину Полю. І така в них любов була!.. Словом, уже поженитись зібрались. Аж тут сільськи діди позвали Стриба. Попросили, щоб в сусіднє село збігав і дізнався про ворогів. Вони вже загарбали ближні села. Стриб був найкращим бігуном у селі.
Повернувся хлопець з сумною звісткою: вороги через день будуть в їхньому селі.

Люди зібрали пожитки, худобу і вирушили в болотисті місця, аби там переждати лихі часи. Бог блискавки і грому Перун побачив багато людей за селом і вирішив спуститися з неба й дізнатися куди народ зібрався. Уже на землі у натовпі Перун запримітив красуню Полю. «Візьму її в жони», – сказав бог людям. Як почув таке Стриб, відразу в обморок упав. Люди розказали Перуну що і як. Бог подумав-подумав та й каже: «Не звик я поступатися. Та якщо народ так запереживав, то нехай дівчина нікому не дістанеться». Сказав і вдарив палицею об землю. Так загриміло-заблискало, що люди аж поприсідали від ляку. А коли стихло, сотні очей побачили: де стояла Поля, гінке деревце з’явилося. Прийшов до тями й Стриб:
– Де Поля? – запитав у селян. А ті вказували на дерево:
– То Поля.

З тих часів це дерево люди тополею називають.
– А що із Стрибом сталося? – усе ще вражений Валериковою розповіддю, поспитав Іван Голодний.
– Його Перун на небо забрав і призначив богом земних вітрів.
– Казка якась, – скривився Шурик Кошовий.
– А я й не казав, що це точно було. Хай і казка, да інтересна. Правда ж? – Валерик обвів поглядом грибників.

Ми згідливо закивали головами.

Тополі, тополятка мого дитинства і юності…
Я вже студент. Повертаюся зі столиці. Зістрибую з кузова півторатонки й прошкую до села. Хилиться до вечора. Сонце зачепилося за верхівку найвищої тополі й не спішить до обрію. А, може, мене чекає, щоб привітатися.

Порівнююся з деревом, махаю рукою:
– Привіт, сонях-сонечко!

Нараз чую змах крил і невдоволене сорочине стрекотіння. Задираю голову: на верхівці тополі птиця гніздо звила. Ось в її домі й гостює сонечко.
Тополі проводжають мене до самісінького села. Влітку від них затінок, взимку – захист від колючих вітрів і заметілей.

Бачив як Мотря Святницька у торбинку збирала тополеві бруньки.
– Як опечеш руку, відваром з бруньок змаж, швидко загоїться, – відповіла на мою цікавість.
Тополі, тополята мого дитинства і юності…
Повертаю з траси і пригальмовую. Наче ж наша дорога?.. Роззираюся – жодної тополі, лише пеньки та згарища біля них. І так до самісінького села. Люди, що ви наробили?! І такі дороги не лише до моєї Держанівки. Усюди повипилювали тополі вздовж шляхів. Дерева, які символізують чекання рідного села. Врешті знімають втому з подорожнього, дарують йому свою енергію, очищають повітря від пилюки, що стелеться за тракторами…
Тополі, тополятка мої… Подекуди вже чагарі-самосійки позатуляли пні. Жаль, ой, як жаль, що і в пісенної української тополі гірка доля.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ