Спиляли вишню

Ця вишня колись вийшла за село
І там зосталась. Мо’ когось чекала.
Обручку сонця вранці приміряла,
Вночі ховала зорі у дупло.
Обручка та крутилась на гілках,
Зганяючи старий вчорашній вітер.
А той вишневі губи свої витер
Й молодцювато вибігав на шлях.
Ще й нахвалявся: нажену дощів,
Хай змиють врешті-решт твою гординю.
Запнуте небо в голубу хустину,
Не обіцяло і коротких злив.
Та вітру що, летів собі, летів,
А вишня знову вечорів чекала.
Сюди й моє кохання прибігало,
Зіткане з високих почуттів.
Ми діставали зорі із дупла
І, як пташок, їх відпускали в небо.
Вони ж горнулись зоряно до тебе
І нас, аби літали в два крила.
Літали й розлетілись. Так бува.
І раптом вість: стару спиляли вишню.
Нараз так стало в світі незатишно
І вітер впав – аж зойкнула трава.
Лежала вишня. Вишеньки малі
Ще тримала міцно на долоньках.
Як в людей, в дерев теж схожа доля –
Жити і вмирати на землі.
Життя в селі котилось, як завжди
По вулицях, по стежечках колишніх.
Подумаєш, стару спиляли вишню,
Не сталося ніякої біди?!
11.08.2025р.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ