Листування з однокласником про перемогу
Ми з колишнім однокласником спілкуємося зрідка, на відстані. Ми з ним родом із сіл, які зараз знищені ворожими обстрілами майже повністю.
Обидва села розташовані практично на самому державному кордоні. Тож у цих випадках не треба було далекобійної зброї. Сусіди розбили й випалили прикордоння за допомогою мінометів та fpv. Зробити це їм було зручно.
Під час 2-ї світової війни нацисти наших сіл не спалили. Отже це новітнє досягнення.
Навіщо російські війська це роблять - зрозуміти дуже просто. Основних мети - чотири:
1.Терор, залякування цивільного населення.
2.Відволікати частину Збройних Сил України від фронту - від сходу та півдня.
3.Економічні збитки. В прикордонній смузі не обробляється земля, не працюють підприємства, людей треба виселити, відтак знайти для них житло тощо.
4.Їм зручно так тренувати (чи тут більше личить слово “дресирувати”?) своїх новобранців. Бо тут вони майже не боялися отримати удар у відповідь - безкарно відпрацьовували стрільбу та скиди боєприпасів. Як на навчаннях, тільки зі справжніми цілями.
Коли відбувалося це знищення - ми вже на той час багато років як не жили на своїй малій батьківщині. Виїхали давно.
Але наші батьківські хати там. Точніше, були там. Нашої вже нема.
І родичі там жили. До цього часу.
Ми з ним після школи і от донедавна одне одному телефонували дуже рідко. Раз на кілька років.
А тепер раптом почали листуватися. Ну, як листуватися. Коротенькі повідомлення. Або нетривалі дзвінки.
Він:
-Як ти там? У тебе все добре?
(До речі, “суржик” майже відсутній. Говорить і пише українською).
Я йому (чесно) відповідаю, що в мене все гаразд.
А він - класний механізатор. Керує практично будь-якою сільськогосподАрською (наголос на “А” - дбаймо про мову! ) технікою. Комбайни, трактори і все що тільки на селі може бути.
Тож він нерідко вранці мені “маякує”:
“У полі молочу”.
Або:
“У полі оремо під ріпак”.
Це о 7.30 - а він уже ДАВНО в полі.
А ввечері нещодавно о-пів на одинадцяту списуємося, він на моє запитання “а ти як?” - відповідає:
“Приїхав, помивсь та й відпочиваю”.
22.30. Приїхав, помивсь .
І ці короткі уривчасті повідомлення нагадують мені школу.
Як ми передавали одне одному потихеньку записки через клас. Ну, так, на уроці. Бо справи були такі важливі й термінові, що дочекатися перерви було несила.
Я знову відчуваю себе схожим чином.
І це неймовірно круте відчуття.
Це як юність. Знову.
Що таке перемога?
Ми прийдемо в наші рідні місця. От конкретно туди, де ми виросли. І в його село, і в моє село.
І все що нам треба - побачимо ТАМ, помацаємо руками, пересвідчимося в усі можливі способи.
Що вся земля очищена від мін та нерозірваних боєприпасів.
Що села відбудовані. От конкретні хати. Там живуть люди. Там є робота для молоді - на різні здібності й інтереси. Там народжуються діти.
Отака картина - це як показник, як індикатор.
Бо якщо в селі на кордоні, в селі найвіддаленішому від міст і великих доріг люди житимуть, хотітимуть жити, будуть щасливі - то це “автоматично” означатиме, що в більших селах і в містах все це буде й поготів.
І ось це й буде перемога.
Не менше.
Тому що оця картинка також “автоматично” передбачає:
1.Повне звільнення України.
2.Повний розгром і капітуляцію ворога-загарбника.
3.Покарання воєнних злочинців.
4.Стягнення всіх збитків з агресора за моральну та матеріальну шкоду, завдану Україні.
5.Гарантії (військові, економічні, політичні) того, що агресор ніколи не зможе повернутися навіть до намірів воювати проти нас.
6.Подолання корупції та притягнення до відповідальності корупціонерів усередині нашої держави.
7.Суспільний та економічний розвиток України, достатній для того, щоб усе це забезпечити.
Дозвольте мені одразу відхилити зауваження про те, що малі села ще до війни були “депресивними” й вимирали. Вважаю, що те “мирне” вимирання - це теж була по суті війна проти нашого народу, тільки “холодна”. А в 2014 році війна стала вже гарячою, відкритою, збройною - тотальною, на знищення.
(А ще хтось обов'язково зауважить: “а до занепаду нас вели не тільки зовнішні вороги, а й внутрішні!” А я такий йому тоді у відповідь: “ТА ТИ ШО?!!! І внутрішні?! А хто б міг подумати! Ну, дякую за те, що мене “просвітив”!)
Отже, якщо країна якийсь час занепадала ще до війни - значить, треба зробити так, щоб перестала занепадати й почала розвиватися.Що для цього треба - давайте іншим разом поговоримо. Скоро. Не в цій публікації. Бо великих текстів і так більшість людей не читає.
Але до цієї теми справді ще повернемося, й не раз.
Розумієте?
Я маю на увазі, що вся нібито велика державна й міжнародна політика повністю вкладається в таку просту картинку:
Маленьке село серед лісів - відбудоване, там живуть люди, і в них в основному все добре.
Це може відчуватися і усвідомлюватися тільки так.
Що перемога - це взагалі поняття не якоїсь “великої” і “далекої” від нас політики.
Перемога - це моя справа.
Це моя особиста справа.
О с о б и с т а.
А взагалі цей пост - ну, ви зрозуміли, він про наше коротке листування.
Як у школі, на уроці, таємною поштою, через гарячі руки однокласників / однокласниць.
Олексій МАСЛОВ
Обидва села розташовані практично на самому державному кордоні. Тож у цих випадках не треба було далекобійної зброї. Сусіди розбили й випалили прикордоння за допомогою мінометів та fpv. Зробити це їм було зручно.
Під час 2-ї світової війни нацисти наших сіл не спалили. Отже це новітнє досягнення.
Навіщо російські війська це роблять - зрозуміти дуже просто. Основних мети - чотири:
1.Терор, залякування цивільного населення.
2.Відволікати частину Збройних Сил України від фронту - від сходу та півдня.
3.Економічні збитки. В прикордонній смузі не обробляється земля, не працюють підприємства, людей треба виселити, відтак знайти для них житло тощо.
4.Їм зручно так тренувати (чи тут більше личить слово “дресирувати”?) своїх новобранців. Бо тут вони майже не боялися отримати удар у відповідь - безкарно відпрацьовували стрільбу та скиди боєприпасів. Як на навчаннях, тільки зі справжніми цілями.
Коли відбувалося це знищення - ми вже на той час багато років як не жили на своїй малій батьківщині. Виїхали давно.
Але наші батьківські хати там. Точніше, були там. Нашої вже нема.
І родичі там жили. До цього часу.
Ми з ним після школи і от донедавна одне одному телефонували дуже рідко. Раз на кілька років.
А тепер раптом почали листуватися. Ну, як листуватися. Коротенькі повідомлення. Або нетривалі дзвінки.
Він:
-Як ти там? У тебе все добре?
(До речі, “суржик” майже відсутній. Говорить і пише українською).
Я йому (чесно) відповідаю, що в мене все гаразд.
А він - класний механізатор. Керує практично будь-якою сільськогосподАрською (наголос на “А” - дбаймо про мову! ) технікою. Комбайни, трактори і все що тільки на селі може бути.
Тож він нерідко вранці мені “маякує”:
“У полі молочу”.
Або:
“У полі оремо під ріпак”.
Це о 7.30 - а він уже ДАВНО в полі.
А ввечері нещодавно о-пів на одинадцяту списуємося, він на моє запитання “а ти як?” - відповідає:
“Приїхав, помивсь та й відпочиваю”.
22.30. Приїхав, помивсь .
І ці короткі уривчасті повідомлення нагадують мені школу.
Як ми передавали одне одному потихеньку записки через клас. Ну, так, на уроці. Бо справи були такі важливі й термінові, що дочекатися перерви було несила.
Я знову відчуваю себе схожим чином.
І це неймовірно круте відчуття.
Це як юність. Знову.
Що таке перемога?
Ми прийдемо в наші рідні місця. От конкретно туди, де ми виросли. І в його село, і в моє село.
І все що нам треба - побачимо ТАМ, помацаємо руками, пересвідчимося в усі можливі способи.
Що вся земля очищена від мін та нерозірваних боєприпасів.
Що села відбудовані. От конкретні хати. Там живуть люди. Там є робота для молоді - на різні здібності й інтереси. Там народжуються діти.
Отака картина - це як показник, як індикатор.
Бо якщо в селі на кордоні, в селі найвіддаленішому від міст і великих доріг люди житимуть, хотітимуть жити, будуть щасливі - то це “автоматично” означатиме, що в більших селах і в містах все це буде й поготів.
І ось це й буде перемога.
Не менше.
Тому що оця картинка також “автоматично” передбачає:
1.Повне звільнення України.
2.Повний розгром і капітуляцію ворога-загарбника.
3.Покарання воєнних злочинців.
4.Стягнення всіх збитків з агресора за моральну та матеріальну шкоду, завдану Україні.
5.Гарантії (військові, економічні, політичні) того, що агресор ніколи не зможе повернутися навіть до намірів воювати проти нас.
6.Подолання корупції та притягнення до відповідальності корупціонерів усередині нашої держави.
7.Суспільний та економічний розвиток України, достатній для того, щоб усе це забезпечити.
Дозвольте мені одразу відхилити зауваження про те, що малі села ще до війни були “депресивними” й вимирали. Вважаю, що те “мирне” вимирання - це теж була по суті війна проти нашого народу, тільки “холодна”. А в 2014 році війна стала вже гарячою, відкритою, збройною - тотальною, на знищення.
(А ще хтось обов'язково зауважить: “а до занепаду нас вели не тільки зовнішні вороги, а й внутрішні!” А я такий йому тоді у відповідь: “ТА ТИ ШО?!!! І внутрішні?! А хто б міг подумати! Ну, дякую за те, що мене “просвітив”!)
Отже, якщо країна якийсь час занепадала ще до війни - значить, треба зробити так, щоб перестала занепадати й почала розвиватися.Що для цього треба - давайте іншим разом поговоримо. Скоро. Не в цій публікації. Бо великих текстів і так більшість людей не читає.
Але до цієї теми справді ще повернемося, й не раз.
Розумієте?
Я маю на увазі, що вся нібито велика державна й міжнародна політика повністю вкладається в таку просту картинку:
Маленьке село серед лісів - відбудоване, там живуть люди, і в них в основному все добре.
Це може відчуватися і усвідомлюватися тільки так.
Що перемога - це взагалі поняття не якоїсь “великої” і “далекої” від нас політики.
Перемога - це моя справа.
Це моя особиста справа.
О с о б и с т а.
А взагалі цей пост - ну, ви зрозуміли, він про наше коротке листування.
Як у школі, на уроці, таємною поштою, через гарячі руки однокласників / однокласниць.
Олексій МАСЛОВ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |