Везу крила надії на відплату

Повільно їду крізь натовп швидких і цивільних машин, на яких люди приїхали розбирати завали. Люди виходять з авітвок і йдуть працювати, вивантажують пачки з пляшками з водою; швидкі носяться проспектом, сонце горить у небі, земля палає гнівом.

Крізь цей натовп я везу крила для літака — відремонтовані після випробувань. Це, мабуть, найкраще, що я можу зробити: везти повз це лихо крила, два шматка з карбоном і пластиком. Везти крила, надію на відплату, повз розбомблені міста, підірвані греблі і спалені поля з хлібом.

Мої пташки, скоріш уже злетіть за своїм призначенням! У кузнях ми куємо вам найкраще пір’я, вістря ваші ми вмочуємо, як в отруту, в горе цієї землі. Пір’я то легке, як повітря, але в ньому — весь наш гнів, весь наш заклик до творця простору і часу, всі наші скарги до небес на порушений закон.

Святі землі цієї, ви пили соки з цих вишень, на зорепадах цих зростали ваші сильні душі, з садів і річок цих малих зріла ваша праведність; нині ви, вознесені, сидите коло вищого престолу — згадайте нас, згляньтеся над болями нашими! Наша кров кричить до вас, безкарне зло роздирає небозвід, землю судомить від мерзенних злодійств.

Ігор ЛУЦЕНКО