Етюд воєнного часу

У цьому році два літа. Як у деяких яйцях - два жовтка.

Щодня спостерігаю, як земля від спеки все дужче позкриває свої тріщини.

Як пташеня розчепірює дзьоба, просячи їжу, так грунт Донбасу хижо ловить своїми щілинами вологу, вмить готовий випити кров подорожнього.

В Києві дороги ночами причепурюють, вимальовуючи білими візерункам - колись так, у часи імперії, учениці у школі надягали білі передники на коричневу форму.

Донбаські ж дороги - змії, з лусковим візерунком і звивистим землистим тілом.

Жіночки Донеччини, дарма що в зоні ураження кабів, в кінці тижня співають підряд пісні; в Харкові, попри наступ росіян, 5 чи 6 пар незмінно, щотижня збираються у розкішному підвалі на Сумській і танцюють латину.

Вчителька латиноамериканських танців Катя каже: в Києві на першу вечірку після того, як новий закон про мобілізацію набув чинності, прийшло троє партнерів, один із котрих була я (Катя - інструктор, тому вміє танцювати за партнера).

Катя дивиться, як вечором в парку Шевченка в Києві танцюють ледь не 30 пар. Чи то закон не такий і суворий, чи то не такий вже і обов'язковий.

Вечором кияни йдуть Рейтарською зі своїми мікроскопічними собаками; в цей час коло Костянтинівки пастухи женуть додому дивну суміш череди корів, овечої отари, козячого стада і собачої зграї.

Ввечері донецький степ видихає, сотнею запахів - від сотні трав.
Собаки йдуть, гордо висолопивши язики, кози збилися у щільний натовп з козенятами; вечірнє сонце пронизує хмари, куряву і коров'ячі круглі боки. Десь за кілька кілометрів гупає артилерія; війна і солов'ї сперечаються: чи буде знов молодість, чи ні?

Ігор ЛУЦЕНКО