Що я знаю про поцілунки?

Дніпро – місто на кінці світу. Від краю світу до нього – дві години пікапом. Ці пікапи, мов інопланетні кораблі, зупиняються і недоречно бовваніють серед парфумних пахощів Моста, серед недільних батьків і дітей, шопінгу і нудьги.

Край, що народив стільки головних прізвищ моєї землі, проклятих прізвищ – до нього рухається східне зло, у нього намагається поцілити щоночі.

Вечірка на березі. Якісь молоді люди танцюють і цілуються. А за блискучими тілами рік – темрява, темрява.
Що ви знаєте про поцілунки?

Мене цілувала війна, крутила у танці, п’янила у крові, поїла запахами – а потім кинула, кинула посеред зими. Я знову повернувся до людей – а вони виявилися чужими, я повернувся в будники, але ні у своєму, ні у батьківському я не міг лежати спокійно. Отака сила її цілунку.

Од неї у мене вирослі крила, темні-претемні, і щоразу, коли я закриваю очі, ці крила несуть мене на Схід, до вибухів, до сяючого в небесах свинцю. А відкрию очі – плачу без перестанку, аж поки не повернуся. І повертаюся, і повертаюся.

Що я знаю про ваш поцілунок? Не знаю, чи прийнято у вас нині міцно тримати руки одне одного, але вітер зі сходу все дужчий, темінь все ближче, край нашого світу невпинно гризуть пси. Він їм, псам, смачний, і я не бачив, щоб вони за три роки в цьому зупинялися. За Павлоградом лінії оборони уже чекають на свою чергу. На устах тих, хто лишився захищати – крива посмішка. На небесах – написана наперед доля, твоя доля, Дніпро.

Ігор ЛУЦЕНКО