Як росія втрачає Іран
Іран входить у фазу системного зламу, де економічний колапс і ризик воєнної ескалації вже не існують окремо, а взаємно підсилюють один одного, формуючи логіку швидкого переходу від внутрішньої кризи до зовнішнього конфлікту. Фактичне обнулення іранського ріала означає не просто фінансову девальвацію, а втрату державою базової економічної суб’єктності: режим більше не контролює ціну грошей, імпорт, соціальні зобов’язання і, зрештою, лояльність власного населення. У таких умовах будь-яка спроба "стабілізації" через технічні рішення приречена - економіка перестає бути інструментом управління і стає каталізатором політичної дестабілізації.
Дипломатична ізоляція, зокрема повне закриття доступу іранським офіційним особам до Європейського парламенту, фіксує зміну підходу Заходу: Іран більше не розглядають як проблемного, але переговороздатного гравця. Його дедалі чіткіше позиціонують як токсичний режим, з яким не будують довгі дипломатичні конструкції, а готуються до сценаріїв примусу. На цьому тлі заяви про можливий удар США і сигнали про готовність Ізраїлю до превентивної операції виглядають не інформаційним шумом, а елементами тиску в умовах вузького вікна можливостей, коли внутрішня слабкість режиму поєднується з максимальною зовнішньою вразливістю.
Для росії цей процес має екзистенційний вимір. Росія зацікавлена не просто у збереженні іранського режиму, а у збереженні всієї регіональної проксі-архітектури, яку Іран десятиліттями вибудовував на Близькому Сході. Падіння Тегерана або різке ослаблення влади аятол означає автоматичний обвал мереж впливу - від Хезболли до різноманітних шиїтських формувань, які Москва використовує як непрямий важіль тиску на США, Ізраїль і арабські монархії. Для Кремля це не лише втрата союзника, а руйнування важливого флангу асиметричної війни з Заходом, що різко звужує його простір для маневру поза українським театром.
Водночас можливості росії реально підтримати Іран обмежені. Війна проти України виснажує ресурси, санкції скорочують фінансові та технологічні канали, а відкритий військовий або навіть масштабний економічний порятунок Тегерана створив би для Москви додаткові ризики прямого зіткнення з Заходом, до якого вона не готова. У кращому разі росія здатна грати роль політичного адвоката режиму аятол і постачальника окремих військових технологій, але не системного стабілізатора.
Перспективно це означає, що Іран рухається до точки, де режим стоятиме перед вибором між внутрішнім крахом і зовнішньою ескалацією як спробою зберегти контроль через мобілізацію та конфлікт. Для росії будь-який з цих сценаріїв є негативним: або вона втрачає ключовий елемент своєї близькосхідної конструкції, або отримує нову велику кризу, яка відволікає Захід, але водночас підвищує ризик неконтрольованої ескалації, в якій Москва буде радше статистом, ніж режисером. У підсумку іранська криза стає ще одним індикатором того, що російська модель опори на слабкі, але агресивні режими входить у фазу стратегічного виснаження, де кожен новий обвал союзника прискорює загальну ерозію її глобального впливу.
Віктор ЯГУН
Дипломатична ізоляція, зокрема повне закриття доступу іранським офіційним особам до Європейського парламенту, фіксує зміну підходу Заходу: Іран більше не розглядають як проблемного, але переговороздатного гравця. Його дедалі чіткіше позиціонують як токсичний режим, з яким не будують довгі дипломатичні конструкції, а готуються до сценаріїв примусу. На цьому тлі заяви про можливий удар США і сигнали про готовність Ізраїлю до превентивної операції виглядають не інформаційним шумом, а елементами тиску в умовах вузького вікна можливостей, коли внутрішня слабкість режиму поєднується з максимальною зовнішньою вразливістю.
Для росії цей процес має екзистенційний вимір. Росія зацікавлена не просто у збереженні іранського режиму, а у збереженні всієї регіональної проксі-архітектури, яку Іран десятиліттями вибудовував на Близькому Сході. Падіння Тегерана або різке ослаблення влади аятол означає автоматичний обвал мереж впливу - від Хезболли до різноманітних шиїтських формувань, які Москва використовує як непрямий важіль тиску на США, Ізраїль і арабські монархії. Для Кремля це не лише втрата союзника, а руйнування важливого флангу асиметричної війни з Заходом, що різко звужує його простір для маневру поза українським театром.
Водночас можливості росії реально підтримати Іран обмежені. Війна проти України виснажує ресурси, санкції скорочують фінансові та технологічні канали, а відкритий військовий або навіть масштабний економічний порятунок Тегерана створив би для Москви додаткові ризики прямого зіткнення з Заходом, до якого вона не готова. У кращому разі росія здатна грати роль політичного адвоката режиму аятол і постачальника окремих військових технологій, але не системного стабілізатора.
Перспективно це означає, що Іран рухається до точки, де режим стоятиме перед вибором між внутрішнім крахом і зовнішньою ескалацією як спробою зберегти контроль через мобілізацію та конфлікт. Для росії будь-який з цих сценаріїв є негативним: або вона втрачає ключовий елемент своєї близькосхідної конструкції, або отримує нову велику кризу, яка відволікає Захід, але водночас підвищує ризик неконтрольованої ескалації, в якій Москва буде радше статистом, ніж режисером. У підсумку іранська криза стає ще одним індикатором того, що російська модель опори на слабкі, але агресивні режими входить у фазу стратегічного виснаження, де кожен новий обвал союзника прискорює загальну ерозію її глобального впливу.
Віктор ЯГУН
| Читайте також |
| Коментарі (0) |