100 років Василю Косяненку
Невисокий, худенький, трішки згорблений дідусь в піджаку і при окулярах, із завжди пильним, дещо суворим, поглядом – таким на схилі літ запам’ятався багатьом сосничанин Василь Тимофійович КОСЯНЕНКО, письменник, журналіст, учасник Другої світової війни, автор спогадів про неї.
Якось не дуже віриться, але ось вже 14 січня йому сповнилось би 100 років, цілий вік.
Народився Василь Тимофійович на хуторі Новосілля в хаті свого діда Євлана. У 1934 році почав навчатися у Новосільській початковій школі. Закінчив 4 класи і в 1938 р., напередодні Другої світової, вступив до Сосницької неповно-середньої школи. Коли Друга світова перекинулась з Польщі на територію України, Василю було 15 років, він саме закінчив 7-й клас. Радянський агітпром працював справно, і нацизм викликав великі страхи в населення. Тому хлопець в купі з іншими підлітками, єврейськими родинами і жінками з дітьми евакуювався в складі бригади, що переганяла худобу, в Росію. Однак на Курщині худоба захворіла на ящур, згодом була розкрадена місцевим населенням, і підлітки та частина тих, хто тікав від війни, змушені були повернутись додому, на Сосниччину. По поверненню 2 роки прожив в окупації і потай вів антифашистський щоденник, де записував свої думки, спостереження, вісті.
"Обстановка перших місяців окупації була надзвичайно сувора, ми жили немов з паралізованими душами - так усіх вразило несподіване вороже нашестя. І лише з приходом весни 1942 року настало просвітлення під впливом розквіту природи і обнадійливих вістей з лісових сіл Холминщини та Корюківщини про партизанську боротьбу. Рука і душа потяглися до пера. Кажуть, щоденник — це розмова людини з самою собою, зі своєю совістю. Роблячи перший запис від 7 травня 1942 року, я про те не думав. Просто забажалося відобразити на папері, що діялось навколо, що думалось, чим жили люди і сам, полаяти окупантів і бодай у такий спосіб виявити непокору".
У 1950-му цей щоденник Василь Косяненко разом зі збереженими листівками, які потрапляли на окуповану Чернігівщину з радянських літаків, передав у Сосницький краєзнавчий музей ім. Виноградського.
В 1943-му Сосниця була звільнена. Але війна тривала, і в 1944 році Василь, якому виповнилося 18 років, був призваний на військову службу. Випало служити йому на Далекому Сході – у 1945 році взяв участь в розгромі японської Квантунської армії, потім служив на території КНДР. Бував в Пхеньяні, столиці Пн. Кореї, і полюбив цю гірську країну за прохолодні мальовничі світанки, в чомусь знаходив собі там спорідненість з рідною землею. В 1949-1950-му служив у Примор’ї. Загалом службі в Радянській Армії, не прагнучи того, але й не тікаючи, не ховаючись від неї, віддав 6 років 3 місяці свого молодого життя. Мав медалі «За перемогу над Японією», корейську «За визволення Кореї» та багато ювілейних, орден Вітчизняної війни ІІ ст.
Згадуючи потім у книзі спогадів цей час, писав: «Ніколи не гадали ми, що її (Другої світової війни) вистачить і на нашу долю. Ми підростали у війну і стали придатними для її ведення. І це наше, наймолодших учасників, щастя, що на Далекому Сході розрахунок з останнім агресором – Японією – був швидким і коротким». Справді, юнак, що застав війну ще зовсім підлітком, за час її тривання встиг вирости і був змушений взяти участь у її фінальній фазі – остаточному розгромі Осі.
По війні й поверненню додому Василь працював на різних роботах – обліковцем тракторної бригади, різноробочим у колгоспі, трактористом, у 1951-1953 розбудовував Донбас та Київ, потім працював у Сосниці. Зізнавався у спогадах: «Зруйнований жорстокою війною, я болісно, з мукою, шукав себе».
Ці муки завершились у 1958-му, коли Василя взяли на роботу в Сосницьку районну газету. Тут він пропрацював 26 років, паралельно отримавши вищу філологічну освіту, аж до виходу на пенсію у 1986-му році.
За ці роки Василь Тимофійович написав багато інформативних і змістовних статей на різноманітні теми життя краю – поточна інформація про події в районі, патріотична, культпросвітницька тематика, теми морального виховання, мистецькі новини. Загалом, все, що вимагала тодішня місцева журналістика. Багато уваги приділяв Василь Тимофійович написанню статей природоохоронного спрямування, краєзнавства, духовного життя району. Пригадуються його глибокі роздуми про долю Сосницького Свято-Покровського храму, який був приречений до знищення через аварійний стан, але голосами багатьох вдумливих людей, вдалося зберегти цю старовинну козацьку церкву.
Пригадуються його статті про сосницькі дерева-патріархів, які мали понад столітню історію і могли самі собою слугувати пам’ятками історії. Пригадуються болісні і по-журналістському гнівні заклики берегти рідні луги і заплави.
Багато цікавого було написано, і нині статті Василя Тимофійовича слугують джерелами краєзнавчої інформації усім, хто цікавиться минувшиною.
Ім’я Василя Косяненка тісно пов’язане й з літературною долею краю – він написав і видрукував повість-хроніку «Сполох над Убіддю» про Другу світову війну, кілька збірок поезії, книгу про власний рід.
Був Василь Тимофійович Косяненко частим гостем нашого Музею, писав про нього, навідувався за матеріалами, виступав на заходах, присвячував О. Довженку і його колисці, рідній хаті, вірші.
Найперша стаття, приурочена відкриттю Музею, «Стежка сюди не заросте», вийшла за три дні по відкриттю - 26 січня 1960 року в районній газеті «Червоний прапор» і була вона саме авторства Василя Косяненка.
Сьогодні в Музеї зберігаються книги Василя Тимофійовича з дарчими написами і в експозиційному залі № 2 ми зробили невелику виставку творів і світлин Василя Косяненка.
Приходьте, погортайте, згадайте добрим словом мужню порядну людину, яка прожила непросте життя, але лишила по собі гарний спомин і важливу людську цінність – бути правдивим, навіть якщо правда колеться, людяним, простим і добрим, попри все, що випадає на життєвій долі.
Ольга ЯРМУШ
Якось не дуже віриться, але ось вже 14 січня йому сповнилось би 100 років, цілий вік.
Народився Василь Тимофійович на хуторі Новосілля в хаті свого діда Євлана. У 1934 році почав навчатися у Новосільській початковій школі. Закінчив 4 класи і в 1938 р., напередодні Другої світової, вступив до Сосницької неповно-середньої школи. Коли Друга світова перекинулась з Польщі на територію України, Василю було 15 років, він саме закінчив 7-й клас. Радянський агітпром працював справно, і нацизм викликав великі страхи в населення. Тому хлопець в купі з іншими підлітками, єврейськими родинами і жінками з дітьми евакуювався в складі бригади, що переганяла худобу, в Росію. Однак на Курщині худоба захворіла на ящур, згодом була розкрадена місцевим населенням, і підлітки та частина тих, хто тікав від війни, змушені були повернутись додому, на Сосниччину. По поверненню 2 роки прожив в окупації і потай вів антифашистський щоденник, де записував свої думки, спостереження, вісті.
"Обстановка перших місяців окупації була надзвичайно сувора, ми жили немов з паралізованими душами - так усіх вразило несподіване вороже нашестя. І лише з приходом весни 1942 року настало просвітлення під впливом розквіту природи і обнадійливих вістей з лісових сіл Холминщини та Корюківщини про партизанську боротьбу. Рука і душа потяглися до пера. Кажуть, щоденник — це розмова людини з самою собою, зі своєю совістю. Роблячи перший запис від 7 травня 1942 року, я про те не думав. Просто забажалося відобразити на папері, що діялось навколо, що думалось, чим жили люди і сам, полаяти окупантів і бодай у такий спосіб виявити непокору".
У 1950-му цей щоденник Василь Косяненко разом зі збереженими листівками, які потрапляли на окуповану Чернігівщину з радянських літаків, передав у Сосницький краєзнавчий музей ім. Виноградського.
В 1943-му Сосниця була звільнена. Але війна тривала, і в 1944 році Василь, якому виповнилося 18 років, був призваний на військову службу. Випало служити йому на Далекому Сході – у 1945 році взяв участь в розгромі японської Квантунської армії, потім служив на території КНДР. Бував в Пхеньяні, столиці Пн. Кореї, і полюбив цю гірську країну за прохолодні мальовничі світанки, в чомусь знаходив собі там спорідненість з рідною землею. В 1949-1950-му служив у Примор’ї. Загалом службі в Радянській Армії, не прагнучи того, але й не тікаючи, не ховаючись від неї, віддав 6 років 3 місяці свого молодого життя. Мав медалі «За перемогу над Японією», корейську «За визволення Кореї» та багато ювілейних, орден Вітчизняної війни ІІ ст.
Згадуючи потім у книзі спогадів цей час, писав: «Ніколи не гадали ми, що її (Другої світової війни) вистачить і на нашу долю. Ми підростали у війну і стали придатними для її ведення. І це наше, наймолодших учасників, щастя, що на Далекому Сході розрахунок з останнім агресором – Японією – був швидким і коротким». Справді, юнак, що застав війну ще зовсім підлітком, за час її тривання встиг вирости і був змушений взяти участь у її фінальній фазі – остаточному розгромі Осі.
По війні й поверненню додому Василь працював на різних роботах – обліковцем тракторної бригади, різноробочим у колгоспі, трактористом, у 1951-1953 розбудовував Донбас та Київ, потім працював у Сосниці. Зізнавався у спогадах: «Зруйнований жорстокою війною, я болісно, з мукою, шукав себе».
Ці муки завершились у 1958-му, коли Василя взяли на роботу в Сосницьку районну газету. Тут він пропрацював 26 років, паралельно отримавши вищу філологічну освіту, аж до виходу на пенсію у 1986-му році.
За ці роки Василь Тимофійович написав багато інформативних і змістовних статей на різноманітні теми життя краю – поточна інформація про події в районі, патріотична, культпросвітницька тематика, теми морального виховання, мистецькі новини. Загалом, все, що вимагала тодішня місцева журналістика. Багато уваги приділяв Василь Тимофійович написанню статей природоохоронного спрямування, краєзнавства, духовного життя району. Пригадуються його глибокі роздуми про долю Сосницького Свято-Покровського храму, який був приречений до знищення через аварійний стан, але голосами багатьох вдумливих людей, вдалося зберегти цю старовинну козацьку церкву.
Пригадуються його статті про сосницькі дерева-патріархів, які мали понад столітню історію і могли самі собою слугувати пам’ятками історії. Пригадуються болісні і по-журналістському гнівні заклики берегти рідні луги і заплави.
Багато цікавого було написано, і нині статті Василя Тимофійовича слугують джерелами краєзнавчої інформації усім, хто цікавиться минувшиною.
Ім’я Василя Косяненка тісно пов’язане й з літературною долею краю – він написав і видрукував повість-хроніку «Сполох над Убіддю» про Другу світову війну, кілька збірок поезії, книгу про власний рід.
Був Василь Тимофійович Косяненко частим гостем нашого Музею, писав про нього, навідувався за матеріалами, виступав на заходах, присвячував О. Довженку і його колисці, рідній хаті, вірші.
Найперша стаття, приурочена відкриттю Музею, «Стежка сюди не заросте», вийшла за три дні по відкриттю - 26 січня 1960 року в районній газеті «Червоний прапор» і була вона саме авторства Василя Косяненка.
Сьогодні в Музеї зберігаються книги Василя Тимофійовича з дарчими написами і в експозиційному залі № 2 ми зробили невелику виставку творів і світлин Василя Косяненка.
Приходьте, погортайте, згадайте добрим словом мужню порядну людину, яка прожила непросте життя, але лишила по собі гарний спомин і важливу людську цінність – бути правдивим, навіть якщо правда колеться, людяним, простим і добрим, попри все, що випадає на життєвій долі.
Ольга ЯРМУШ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |