Українська література у школі: задоволення чи тортури?

Складається враження, що вплив літератури сьогодні недооцінюють. А дарма. Бо, по-перше, на прочитання творів у школярів іде чимало часу, тож логічно замислитись: що це дасть дитині, чи матиме книга позитивний вплив на її розвиток, чи просто засмітить мозок, травмує психіку? А по-друге, література — це як вибухівка уповільненої дії: вона закладає у свідомості молодої людини певні ціннісні орієнтири, які обов’язково «спрацюють» колись у майбутньому.

Нині на курс української літератури у школі покладено чимало завдань. Серед них такі: «Підняття загальної освіченості учнів: набуття ними базових знань з української літератури, необхідних для повноцінної інтеграції в суспільство на різних рівнях… Формування читацької культури учнів, розвиток естетичного смаку, вміння розрізняти явища класичної (як високого мистецтва) і масової культури... Сприяння національному самоусвідомленню і стійкому відчуттю приналежності до європейської спільноти». Про це йдеться у пояснювальній записці до діючої програми з української літератури для загальноосвітніх закладів (за загальною редакцією Р.Мовчан). Написано красиво і розумно, але чи справді програма дозволяє ці завдання виконати?

Бій за душу дитини

Не встигне дитина навчитись говорити, як відразу потрапляє у полон низькопробної масової культури. Російськомовне телебачення з його шоу талантів, бойовиками та еротикою, Інтернет із доступом до порнопродукції на будь-який смак. Усе, що аж ніяк не сприяЗ-поміж усіх шкільних предметів у засобах масової інформації найчастіше згадують історію. Які події вивчати, а які не згадувати, як їх трактувати — говорять про це політики, науковці, письменники, люди компетентні і ті, що такими себе вважають. Літературі такої суспільної уваги дістається менше. Бо що таке художній твір? Вигадка, фікція, навіть якщо проблеми в ньому актуальні, а герої мають реальних прототипів. Хіба що батьки нарікають, що дитина перевтомлюється читати великі складні романи, чи науковці дискутують щодо вивчення творів на сторінках фахових видань.

Складається враження, що вплив літератури сьогодні недооцінюють. А дарма. Бо, по-перше, на прочитання творів у школярів іде чимало часу, тож логічно замислитись: що це дасть дитині, чи матиме книга позитивний вплив на її розвиток, чи просто засмітить мозок, травмує психіку? А по-друге, література — це як вибухівка уповільненої дії: вона закладає у свідомості молодої людини певні ціннісні орієнтири, які обов’язково «спрацюють» колись у майбутньому.

Нині на курс української літератури у школі покладено чимало завдань. Серед них такі: «Підняття загальної освіченості учнів: набуття ними базових знань з української літератури, необхідних для повноцінної інтеграції в суспільство на різних рівнях… Формування читацької є ні моральному, ні патріотичному, ні естетичному вихованню дитини. Уроки літератури (української і світової) мали б усіляко протистояти цим чинникам. Але цей «бій за душу дитини» від початку нерівний: попса її оточує скрізь — у супермаркетах, маршрутках, удома. У той час як на вивчення української літератури в школі виділено «аж» 2 години на тиждень! Тому й виходить, що тільки переважно у родинах, де читають, де батьки шанують книгу, виховуються і діти з відповідним інтересами та смаками.

Зараз школярі вивчають зовсім інші твори, ніж їхні ровесники в радянські часи. Вивчають фрагменти із Біблії (9 клас), літературу українського бароко, є твори, що осмислюють Голодомор та репресії. У 9-му класі вивчають Миколу Гоголя як українського письменника. Щоправда, укладачі програми вибрали для дітей один із найбільш моторошних його творів — «Вечір проти Івана Купала».

У програмі значно менше текстів про свавілля панів і безправність кріпаків (наприклад, вже не вивчають «Миколу Джерю»), а ті твори, що залишились, розглядаються вже не з позиції «класової боротьби», проблем пригнічення багатими бідних, а мають зовсім іншу інтерпретацію. Наприклад, Чіпка з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — вже не «пропаща сила», не жертва соціальної несправедливості, а людина, яка просто зробила неправильний вибір у житті. Ось що повинні засвоїти учні, вивчаючи цей твір, згідно з вимогами програми: «Вміти схарактеризувати образи-персонажі, зокрема Чіпку, простежувати еволюцію його поведінки, вміти пояснювати її психологічними чинниками. Пояснювати роль жіночих образів у творі, вміти розкрити їх. Вміти порівнювати роман із «Кайдашевою сім’єю» І.Нечуя-Левицького, шукати спільне і відмінне у художній манері прозаїків. Вміти аргументовано висловлювати власну думку про життєвий вибір Чіпки, коментувати власне розуміння понять честі, справедливості, людської гідності й можливі способи їхнього утвердження». Мовляв, не панів звинувачуйте в тому, що життя не складається, а «психологічні чинники» та життєвий вибір.

До кінця 11-го класу згідно з програмою дитина має вивчити ряд понять з теорії літератури. Що таке візуальна поезія, псалом, гротеск, жанр ліричної медитації, травестія, бурлеск, алюзія, силабо-тонічне віршування, містерія — це лише частина понять, які юний вундеркінд має відкрити для себе у 9-му класі. Загалом, як зазначають фахівці, переобтяженість теорією — характерна риса для сучасних шкільних програм з більшості предметів.

А як оцінюють програму освітяни, і як читають художні твори сьогодні учні? Про це ми поцікавилися у вчителів чернігівських шкіл.

Тетяна Анатоліївна Терук, учитель української мови і літератури ЗОШ №3 м.Чернігова, щоб заохочувати школярів до читання літератури, використовує нетрадиційні методи —наприклад, свій винахід, який називає «книгою обліку прочитаних текстів»:

— Щоб дитина читала, я створила книгу, яку жартома називаю «бухгалтерська книга обліку». У неї записую, хто скільки прочитав із творів, що вивчаються, — 15, 20 сторінок, весь твір... Згодом учень може дочитати, і я це відмічаю у своєму журналі. Це дієвий метод, десь 80% моїх учнів твори читають. Тим більше, коли починаємо вивчати твір, мені потрібно з’ясувати, з ким можна говорити по тексту, хто прочитав і може висловлювати свої думки. Бо спочатку треба знати сам текст, а далі — мислити, аналізувати, глибоко зрозуміти зміст, вміти читати між рядками.

— Що дає література?

— Література стимулює, навчає мислити. Якщо дитина не читає, то немає тієї їжі для сірої речовини. Тут і розвиток мовлення, і те, соромиться чи не соромиться дитина на широкий загал висловлюватись. Дитина, що читає, вже не буде тією безпорадною одиницею, якій промиють мізки, котрою будуть маніпулювати. Діти, котрі читають, не так сприймають ті сюжети з розпустою, насиллям, що показують скрізь у мас-медіа. У них з’являються справді моральні авторитети. Питаєш у них: «Який улюблений герой? Кого з літературних персонажів узяв би із собою в життя?» — вони згадують персонажів художніх творів. Вони закохані у Федька Халамидника В.Винниченка, героя з «Подарунка на іменини» М.Коцюбинського, їм подобаються героїні-інтелектуалки О. Кобилянської. Я завжди заохочую читати, пояснюю, що література — це людинознавство. Такі психологічні типи людей, як у книгах, ви зустрінете в житті.

— Ваші роздуми щодо нинішньої програми?

— Нині програма цікавіша, ніж та, що була кілька десятиліть тому. Навіть батьки дивуються. Раніше що вивчалося? Те, що описувало життя у селі, або про війну. А зараз з’явились жінки-інтелектуалки Ольги Кобилянської, твори на міську тематику, і виявляється, що українська література загалом цікава. Програму треба передивитися все одно. Багато творів нашої класики ще знаходяться під сукном. Мені подобаються «Сестри Річинські» Ірини Вільде, «Забобон» Леся Мартовича, «Перехресні стежки» Івана Франка. Твори, де розкривається психологія людини. Для дітей мислячих вони можуть бути цікавими і на певному рівні зрозумілими. Твори європейського рівня в нашій літературі вже давно були, але їх цілеспрямовано замовчували. Є в програмі тексти, які складно читати. Наприклад, містерія «Великий льох» вивчається у 9-му класі. Дітям важко сприймати її не буквально, бачити історичні паралелі, складні символи. Тому, на мою думку, такий твір слід було б розглядати в 11-му класі. Поза уроками дітям я раджу читати сучасну українську літературу. Не тільки схилятися перед французькою, англійською, а й відкривати для себе Любка Дереша, Марію Матіос, Ірен Роздобудько, Оксану Забужко. І діти читають, їм цікаво.

— Чи можуть учні вводити в оману вчителя, познайомившись із твором лише за скороченим переказом? Збірку скорочених переказів можна знайти в будь-якій книгарні.

— Ці збірники якраз виховують оту сіру масу, яка не думає, а просто так веде паразитичний спосіб життя. Спробувати ввести вчителя в оману безнадійно, бо, коли починаєш говорити, відразу видно, читала дитина чи ні. У продажу зараз є і так звані збірки «кращих творів». Щоб учні не списували з них, а мислили самі, твори ми пишемо тільки в класі, додому я їм не задаю. Бо це будуть чужі думки, списування з книжок, з Інтернету.

Лідія Федорівна Корсакова, вчитель української мови і літератури загальноосвітнього спеціалізованого навчального закладу з поглибленим вивченням іноземних мов №1 м. Чернігова, вважає, що програма не зовсім сприяє формуванню оптимістичного світогляду в дітей:

— Існує така думка (не тільки моя, а й дітей та вчителів), що наші програми недосконалі. Звичайно, потрібно вивчати літературу і минулих століть, і сьогодення, але, на превеликий жаль, література сучасна в школі майже не вивчається. Це, вважаю, не дуже правильно. В одинадцятому класі ми майже цілий семестр вивчаємо літературу початку ХХ століття, потім літературу письменників-емігрантів. У цих творах осмислюється спочатку революція, потім репресії, голод — ті страшні події, що відбуваються на території України. Взяти такі по суті страшні новели, як «Я (романтика)», потім твори про Голодомор, де є описи про те, як їли дітей, як чинили самогубства — дітям важко сприймати, осмислювати це, вони ніби в страхіття поринають. Тим більше, що ми не поверхово, а глибоко розглядаємо ці твори, тож психологічно це важко для дітей. На мою думку, треба якось продумати програму, щоб вивчати ці тексти не підряд, чимось їх розмежувати. Звичайно, у нас складна історія України, це позначилось на літературі. У дітей складається враження, що українці тільки страждали, плакали і скаржилися на свою долю. Тому потрібно якось продумати програму, щоб такий стереотип не складався, зацікавити їх літературою як класичною, так і сучасною.

— Які твори цікаві дітям, які — складні?

— Молодші класи люблять Всеволода Нестайка, Вінграновського. Старшокласники з інтересом читають «Тигролови» Івана Багряного, «Марусю Чурай» Ліни Костенко, «Лісову пісню» Лесі Українки, «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського. Є складні твори, яких вони просто не розуміють. Наприклад, «Intermezzo» Коцюбинського, «Я (Романтика)» М.Хвильового. Поки на уроці не проаналізуєш і не поясниш, їм здаються ці твори нецікавими і незрозумілими. За старою програмою ще торік ми вивчали повість Ольги Кобилянської «Людина». Діти з інтересом її обговорювали, бо там порушені цікаві для них питання емансипації, місця жінки у суспільстві, історія зародження жіночого руху. Цього року за новою програмою вивчають роман «Земля». Діти сільської школи ще трошки розуміють, що таке земля, її значення для людини, бо вони живуть на землі. А в місті, тим більше після всіх колективізацій, коли український народ відлучили від землі, важко дітям читати і розуміти цей твір. Розуміти, чому за землю люди вбивали один одного, настільки була для людей вона важлива. І взагалі розуміти значення землі для душі людини. Люди вважали її святою, а зараз хіба що розуміють, що вона дорога, аби її купити. Тому потрібно їм пояснювати, розтлумачувати. Зараз ми переосмислюємо такі твори, як «Хазяїн», «Сто тисяч», і говоримо, що не тільки негативні риси характеру в цих героїв. Там є те, що зараз ми втратили — любов до землі, ставлення до землі як до святої. Хоча в цих творах воно теж деформоване: земля стає засобом збагачення.

— Які саме твори Ви б порекомендували внести до програми?

— Думаю, Любка Дереша можна вивчати в старших класах, тим більше в його романах порушуються актуальні проблеми, проблеми сьогодення. Герої Дереша — майже ровесники цих дітей, описується сучасний світ, все те, що їм близьке. Діти все одно це читають, тому краще було б, аби ці твори вивчалися на уроках. Їх можна було б обговорити, застосувати з виховною метою.

— Після вивчення творчості письменника учні пишуть твір. Як зарадити списуванню?

— Щоб списати твір, сьогодні є море можливостей. Окрім спеціальних збірників, які пропонують готові твори на будь-які теми, є Інтернет. Тому навіть на уроці з мобільного дитина може ввійти в Інтернет і списати. Вчитель може відразу побачити, де дитина писала і думала сама, а де списала. І вже від нього залежить — чи поставить він оцінку за списані твори, чи просто заверне. Зайдіть у будь-який книжковий магазин, і ви побачите: «Готові домашні завдання». Видавництва заробляють на цьому гроші. Нема такого підручника, до якого не було б готових домашніх завдань. Купують навіть батьки для своїх дітей. Ми на батьківських зборах завжди пояснюємо: якщо ви хочете допомогти дитині, купуйте для себе. Щоб ви змогли підказати, а не віддати дитині, аби вона списувала, не думаючи.

Валентина Іванівна Федоренко, вчитель української мови і літератури ЗОШ №23 м.Чернігова:

— Обсяг матеріалу не збігається з часом, виділеним на його вивчення. Дві години на тиждень — це мало, деякі великі твори ми не встигаємо більш глибоко і детально вивчити. Наприклад, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» — роман великий і складний. Через брак часу вивчаємо його майже оглядово. Вважаю, дуже добре, що Гоголя внесли до програми. Бо хіба він не український письменник? Цілком український.

Вікторія ГАВРИК