Про Ліну Костенко і не тільки
Напишу і я кілька слів про інтерв'ю з Ліною Костенко. Я не збиралася дивитися, але захотіла і подивилася всі три частини. І мала велике задоволення. Я не шукала тих речей, які б дозволяли судити Костенко, але намагалася вслухатися в її досвід і її пам'ять.
Я писала досить критичні речі про Костенко, і вона персонально мене не раз критикувала. Вперше це трапилося в далеких 90-х, коли в Музеї Лесі Українки ми обговорювали "Одержиму" і я говорила про її "антихристиянство" та єретичність, подібну до Ніцше. Костенко не сподобалися мої радикальні думки і вона досить довго говорила щось протилежне. Пізніше я писала про кіч у "Маусі" Чурай" ( що Костенко не лишила поза увагою і зневажливо прокоментувала).
Зрештою, у "Транзитній культурі" я говорю про певну генераційну спекуляцію у "Записках самашедшего", де насправді голосом молодого програміста (скажемо так, з покоління девяностиків) говорить сама авторка, представляючи своє покоління шістдесятників і підставляючи своє сприйняття замість цілком відмінного світосприйняття умовного скажем так, сина. Звідси - катастрофізм, песимізм, "самашество", "Україна вмирає" і т.д. Право говорити (свідчити) насправді відбираться у покоління "дітей". До речі, у романі відчутна дискусія саме з поколінням дев'яностників - "революції на граніті", є навіть відсилання до слів одного з її лідерів, який у 2000 році проголосив "смерть шістдесятників" в сенсі недовіри до них і їхньої вписаності в радянську епоху. Йшлося також про початок нової епохи - де вже є свої "батьки" - молоді.
Ви не знайдете згадок про це в статтях чи книгах про шістдесятників, але цей факт Ліна Костенко помітила, як і багато інших речей. Вона вона була і є уважним свідком епох, в яких їй довелося жити.
Те, що мене спокусило дивитися інтерв'ю, так це вписані в її розповідь знаки тих епох. Вона їх зафіксувала і позначила. А це вже наша справа, як ми їх будемо дешифрувати - і чи взагалі спроможні ми до дешифрування.
Загалом, інтерв'ю - це важливий людський документ в сенсі поколіннєвому - через нього можна оцінювати і говорити про шістдесятників не лише в героїчній прарадигмі, а через свідомість ідеологію, пафос і ерос самого покоління, щоденне життя, стосунки всередині спільноти, форми спілкування, відпочинку, активізму тощо.
Колись, Ліна Костенко в інтер'ю з Сімоне Белецца зауважила, що шістдесятнків, так як ми розуміємо зараз, створили пізніше, саме явище було значно цікавішим в людському сенсі, і це безперечно так. Прекрасним свідченням цього є спогади однієї з менш помітних на тлі Костенко шісдесятниць, прекрасної поетеси Ірини Жиленко. Отож, інтерв'ю Костенко - це голос свідка в його різних іпостасях: як автентичний голос покоління, голос української жінки другої половини 20 ст. - жінки патріотичної, талановитої, поетеси романтичного і пафосного складу, а також свідка драматичних процесів становлення Незалежності. Це важливий культурно-антропологічний документ - людський та історичний.
Я теж вражена бадьорістю голосу 95-літньої Ліни Костенко, її феноменальною памяттю і зрештою - доброзичливістю. Я колись написала статтю про те, як зустрілися і в чому перетнулися Іван Дзюба та Сергій Жадан, бо мене цікавила в них зустріч поколінь. Уявіть собі, що єдину на сьогодні книжку в Україні (нагадали, що є польською мовою монографія Mateusz Świetlicki, перепрошую!) про Жадана написав Іван Михайлович Дзюба, причому книжку цікаву, про чорного романтика, анархіста, хулігана, земляка, але водночас у ній є досить гостра поколіннєва полеміка. До речі, себе самого Дзюба бачить хуліганом і тому симпатизує Жаданові, бо таким він був у свої молоді роки в 1960-х.
Я вдячна, що Жадан знову викликав на розмову ще одну представницю шістдесятників - цього разу Ліну Костенко. Інтерв'ю зрештою стало дзеркалом не так самої Костенко, як нас самих.
Тамара ГУНДОРОВА
Я писала досить критичні речі про Костенко, і вона персонально мене не раз критикувала. Вперше це трапилося в далеких 90-х, коли в Музеї Лесі Українки ми обговорювали "Одержиму" і я говорила про її "антихристиянство" та єретичність, подібну до Ніцше. Костенко не сподобалися мої радикальні думки і вона досить довго говорила щось протилежне. Пізніше я писала про кіч у "Маусі" Чурай" ( що Костенко не лишила поза увагою і зневажливо прокоментувала).
Зрештою, у "Транзитній культурі" я говорю про певну генераційну спекуляцію у "Записках самашедшего", де насправді голосом молодого програміста (скажемо так, з покоління девяностиків) говорить сама авторка, представляючи своє покоління шістдесятників і підставляючи своє сприйняття замість цілком відмінного світосприйняття умовного скажем так, сина. Звідси - катастрофізм, песимізм, "самашество", "Україна вмирає" і т.д. Право говорити (свідчити) насправді відбираться у покоління "дітей". До речі, у романі відчутна дискусія саме з поколінням дев'яностників - "революції на граніті", є навіть відсилання до слів одного з її лідерів, який у 2000 році проголосив "смерть шістдесятників" в сенсі недовіри до них і їхньої вписаності в радянську епоху. Йшлося також про початок нової епохи - де вже є свої "батьки" - молоді.
Ви не знайдете згадок про це в статтях чи книгах про шістдесятників, але цей факт Ліна Костенко помітила, як і багато інших речей. Вона вона була і є уважним свідком епох, в яких їй довелося жити.
Те, що мене спокусило дивитися інтерв'ю, так це вписані в її розповідь знаки тих епох. Вона їх зафіксувала і позначила. А це вже наша справа, як ми їх будемо дешифрувати - і чи взагалі спроможні ми до дешифрування.
Загалом, інтерв'ю - це важливий людський документ в сенсі поколіннєвому - через нього можна оцінювати і говорити про шістдесятників не лише в героїчній прарадигмі, а через свідомість ідеологію, пафос і ерос самого покоління, щоденне життя, стосунки всередині спільноти, форми спілкування, відпочинку, активізму тощо.
Колись, Ліна Костенко в інтер'ю з Сімоне Белецца зауважила, що шістдесятнків, так як ми розуміємо зараз, створили пізніше, саме явище було значно цікавішим в людському сенсі, і це безперечно так. Прекрасним свідченням цього є спогади однієї з менш помітних на тлі Костенко шісдесятниць, прекрасної поетеси Ірини Жиленко. Отож, інтерв'ю Костенко - це голос свідка в його різних іпостасях: як автентичний голос покоління, голос української жінки другої половини 20 ст. - жінки патріотичної, талановитої, поетеси романтичного і пафосного складу, а також свідка драматичних процесів становлення Незалежності. Це важливий культурно-антропологічний документ - людський та історичний.
Я теж вражена бадьорістю голосу 95-літньої Ліни Костенко, її феноменальною памяттю і зрештою - доброзичливістю. Я колись написала статтю про те, як зустрілися і в чому перетнулися Іван Дзюба та Сергій Жадан, бо мене цікавила в них зустріч поколінь. Уявіть собі, що єдину на сьогодні книжку в Україні (нагадали, що є польською мовою монографія Mateusz Świetlicki, перепрошую!) про Жадана написав Іван Михайлович Дзюба, причому книжку цікаву, про чорного романтика, анархіста, хулігана, земляка, але водночас у ній є досить гостра поколіннєва полеміка. До речі, себе самого Дзюба бачить хуліганом і тому симпатизує Жаданові, бо таким він був у свої молоді роки в 1960-х.
Я вдячна, що Жадан знову викликав на розмову ще одну представницю шістдесятників - цього разу Ліну Костенко. Інтерв'ю зрештою стало дзеркалом не так самої Костенко, як нас самих.
Тамара ГУНДОРОВА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |