Посміла критикувати Ліну Костенко? На вогонь!
Який вже день спостерігаю, як готуються палити на вогні літературну менеджерку, критикесу, яка насмілилась, о, диво, для критикеси, розкритикувати інтервʼю Ліни Костенко.
Ще зазвичай не називають чомусь її імені, ніби то Воландеморт, якого не можна називати на імʼя. Це Софія Челяк. Грім не гримнув? Я вам скажу, видихніть! Критики будуть критикувати. Це нормально. Нормально мати іншу думку. Нормально казати, тим паче - аргументовано: мені не подобається, я не погоджуюсь. Ау!
Я вам більше скажу: ви можете писати: мені не подобається поезія Жадана, Костенко, Вінграновського, проза Загребельного чи Сосюри, Андруховича чи Забужко. І вас не зʼїдять Музи і не снитиметься Нестор літописець і Лука Жидятич і не змушуватиме Величковський писати раком словним) Це паліндром, якщо хтось не знав. Ви маєте право говорити і озвучувати суто читацьке: подобається чи ні, моє або не моє, або аргументовано і професійно критикувати. Сильна критика - це ознака сильного літературного процесу у Великій літературі, де письменників багато і кожен другий хоче вбити критика, а критик хоче вдушити автора. В болоті тільки жаби кумкають, але ж ми не в болоті.
Зараз ви побожно дивитесь на героїв пʼєси «Ти Романтика», вважаєте їх найвищим досягненням української літератури ледь не всіх часів, а не знаєте, певно, що Семенко намагався посунути з пʼєдесталу Тараса Шевченка і його «Кобзар» знаному футуристу пах салом і дьогтем. До слова, тут Семенко не оригінальний, бо це він взяв у Гоголя, улюбленого, до речі, автора Шевченка. Микола Васильович писав, що у Шевченка забагато дьогтю. Втім, нове завжди приходило на критиці визнаного і відлитого в бронзі. Літературний процес, якщо говоримо про критику і самі літературні твори, це справа суто професійна, в якій задіяні люди процесу: автори, критики, видавці, рецензенти. Читачі не зобовʼязані аж так глибоко пірнати: їм достатньо сказати: мені подобається або ні. Ви мені ще скажіть, що більшість поезій Франка - це поезії))) Ні. Хоча, є видатні поетичні твори. Є просто декламації, написані аж занадто недолуго. Втім, Франко займає почесне місце в нашій літературі. І власне: варто розрізняти роль постаті письменника у формуванні політичних і громадських налаштувань суспільства, його виховання, і суто мистецьку цінність його творів.
Я досі памʼятаю своє перше прочитання «Марусі Чурай». Перші враження від поезій Ліни Костенко. І це було на той час неймовірно. Багато знаю напамʼять. І це частина мого світу. Мене. Але я більше люблю поезії Стуса. Саме поезії. Вони «моїші». Це, до речі, Ліни Василівни винахід:
«Грішниця я. Полюбила чужого.
Долі моєї пекуча жого!
Буде гроза! Потім буде тиша.
Жінка твоя. Але я твоїша»
Ну хіба не круто, га? Ну круто ж. Стільки всього в цих рядках. Але ось це, Стусове
«Мов равлики, спинаються намети,
а мушля в безсоромності цноти
ніяк не знайде барви для прикмети
твоїх надсад, твоєї німоти.
І шклиться неба висліпла полуда —
Тверда труна живих, як живчик, барв.
Бреде зоря — сновида і приблуда —
Одержаний задурно щедрий дар.»
Аж пролазить крізь вени, це просто естетичний оргазм.
Література не зростає без свободи. Внутрішньої. Без сміливої думки, без права сказати навіть те, що не сприйме ніхто. Мистецтво не стає великим, якщо постійно озирається, запитуючи у суворих суддів, яким насправді байдуже і до тебе і до твого мистецтва: а так можна? Тоді це не мистецтво. Тоді це не література. Тоді це радянський союз, в якому є суголосся критики чи схвалення. Закрийте вуха, виженіть з голови чужі голоси і творіть, якщо ви творите. Я завжди обирав, кого я хочу чути, коли робив перші кроки в літературі. І це були насправді великі поети, великі критики. Мені пощастило, бо мій батько був письменником, і мене навчали його друзі, сильні поети, прозаїки.
Втім, я завжди відстоював своє право писати так, як я хочу, і читати і любити те, що я хочу. Критика має критикувати. Генії зростають, збільшуючи в геометричній прогресії навколо себе кількість тих, хто хотів би їх убити, інакше вони не генії. Це нормально. Я ніколи не стояв у струнких рядах ані критиків, ані глоріфікаторів. Я завжди ішов собі, маючи власну думку. І добре розуміючи, що вона важлива лише для мене. Поети ненавиділи одне одного, били, різали, підставляли, заздрили, трахали чужих дружин, а потім пили зі зрадженим чоловіком чарку. Вони - люди. І так, їх можна критикувати. Як і їх поезії.
Десь років у вісімнадцять я писав уночі поезії. Багато. Ці поеми досі зберігаю. Я так навчався писати. В поемі «Тіні» є слова:
«Тут зараз зроблю кілька реверансів,
Не дай же, Бог, не глянувши пройти,
Повз цих майстрів. Я хочу Ренесансу,
Де навіть Папу кликали на «ти».
Я ніколи не любив зборів дружини піонерської, чи якихось заходів в найрізноманітніших варіантах, де варто було якось доєднатися до загального осуду чи загального схвалення. Зазвичай, вливатися в єдиний потік - притаманно тим, які не мають власного розуміння. Поезія і поети - це дуже складна і неоднозначна матерія. Верлен взагалі хотів убити РембО, наголос на останньому складі), а Стус називав цілу плеяду відомих на той час письменників «усілякі яворівські». Було всяке. І заздрість, і кому дадуть квартиру в письменницькому будинку на Гончара, а кому не дадуть. Усіляке було. І гонорари, і тиражі. Читайте щоденники Тютюнника, Довженка, записи Симоненка, інших. Люди жили. Як люди. І при тому творили часто геніальні речі. То ж, дайте творити тим, хто має сили і хоче, і може зараз. І дайте гострити зуби критикам, гризучи все, що можна гризти. Повсідалися рядочком і слухаємо віршики і тихо всі - такого літературного процесу мені так точно не треба. А вам? Хочете великої літератури, яка зростає та інтегрується, а зараз на то є унікальний шанс, у світовий процес літературний, то дайте їй дихати, а не стискайте горло, бо щось не так, як би вам хотілося. Не викричавши себе, убивши думку і бажання, щоб догодити всім - велике не народиться. А на фінал дам вам почитати трохи із Семенка. Який Михайль. І якого ви всі бачили у чудовому виконанні Андрія Подлєсного у пʼєсі «Ти - Романтика». І неймовірний Семенко в «Будинок «Слово», створений Геннадієм Попенком.
«Ах, з тобою страшенно тоскно… Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого “Кобзаря” й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заялозені мистецькі “ідеї”, й мене канудить. Чоловіче. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого “Кобзаря”, від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила».
І не бійтеся ні говорити, ні мислити, ні критикувати.
«А ми живі, нам треба поспішати», - знаєте, чиї це слова. I hope. А щодо того, щоб захищати Ліну Василівну?) Їй це не потрібно. Якщо ми колись створимо те, що стане частиною світового літературного гену вже наших часів, вона зрадіє. І тоді все, що вона робила, буде не даремним.
«Я в людей не проситиму сили,
я нічого в житті не просила,
як не просять гранітні схили,
щоб у спеку дощі їх зросили.»
Це теж вона)
Щодо мене особисто, то мене завжди цікавила саме література і те, як пишу я. Літературні тусовки ніколи не цікавили. Але цікавили люди, з якими був контакт на рівні духу. Коли я розпочинав, як письменник саме, знаєте, скільком знаним і відомим я писав, щоб попросити бодай слова критики чи підтримки? Ого)) Ані відповіді, ані реакції. І я зрозумів, що всі поети - егоїсти, які думають лише про себе. Власне, тому я сам робив своє. І тепер намагаюся підтримати тих, в кому бачу іскру Божу. Чого іншим бажаю.
Василь ЗИМА
Ще зазвичай не називають чомусь її імені, ніби то Воландеморт, якого не можна називати на імʼя. Це Софія Челяк. Грім не гримнув? Я вам скажу, видихніть! Критики будуть критикувати. Це нормально. Нормально мати іншу думку. Нормально казати, тим паче - аргументовано: мені не подобається, я не погоджуюсь. Ау!
Я вам більше скажу: ви можете писати: мені не подобається поезія Жадана, Костенко, Вінграновського, проза Загребельного чи Сосюри, Андруховича чи Забужко. І вас не зʼїдять Музи і не снитиметься Нестор літописець і Лука Жидятич і не змушуватиме Величковський писати раком словним) Це паліндром, якщо хтось не знав. Ви маєте право говорити і озвучувати суто читацьке: подобається чи ні, моє або не моє, або аргументовано і професійно критикувати. Сильна критика - це ознака сильного літературного процесу у Великій літературі, де письменників багато і кожен другий хоче вбити критика, а критик хоче вдушити автора. В болоті тільки жаби кумкають, але ж ми не в болоті.
Зараз ви побожно дивитесь на героїв пʼєси «Ти Романтика», вважаєте їх найвищим досягненням української літератури ледь не всіх часів, а не знаєте, певно, що Семенко намагався посунути з пʼєдесталу Тараса Шевченка і його «Кобзар» знаному футуристу пах салом і дьогтем. До слова, тут Семенко не оригінальний, бо це він взяв у Гоголя, улюбленого, до речі, автора Шевченка. Микола Васильович писав, що у Шевченка забагато дьогтю. Втім, нове завжди приходило на критиці визнаного і відлитого в бронзі. Літературний процес, якщо говоримо про критику і самі літературні твори, це справа суто професійна, в якій задіяні люди процесу: автори, критики, видавці, рецензенти. Читачі не зобовʼязані аж так глибоко пірнати: їм достатньо сказати: мені подобається або ні. Ви мені ще скажіть, що більшість поезій Франка - це поезії))) Ні. Хоча, є видатні поетичні твори. Є просто декламації, написані аж занадто недолуго. Втім, Франко займає почесне місце в нашій літературі. І власне: варто розрізняти роль постаті письменника у формуванні політичних і громадських налаштувань суспільства, його виховання, і суто мистецьку цінність його творів.
Я досі памʼятаю своє перше прочитання «Марусі Чурай». Перші враження від поезій Ліни Костенко. І це було на той час неймовірно. Багато знаю напамʼять. І це частина мого світу. Мене. Але я більше люблю поезії Стуса. Саме поезії. Вони «моїші». Це, до речі, Ліни Василівни винахід:
«Грішниця я. Полюбила чужого.
Долі моєї пекуча жого!
Буде гроза! Потім буде тиша.
Жінка твоя. Але я твоїша»
Ну хіба не круто, га? Ну круто ж. Стільки всього в цих рядках. Але ось це, Стусове
«Мов равлики, спинаються намети,
а мушля в безсоромності цноти
ніяк не знайде барви для прикмети
твоїх надсад, твоєї німоти.
І шклиться неба висліпла полуда —
Тверда труна живих, як живчик, барв.
Бреде зоря — сновида і приблуда —
Одержаний задурно щедрий дар.»
Аж пролазить крізь вени, це просто естетичний оргазм.
Література не зростає без свободи. Внутрішньої. Без сміливої думки, без права сказати навіть те, що не сприйме ніхто. Мистецтво не стає великим, якщо постійно озирається, запитуючи у суворих суддів, яким насправді байдуже і до тебе і до твого мистецтва: а так можна? Тоді це не мистецтво. Тоді це не література. Тоді це радянський союз, в якому є суголосся критики чи схвалення. Закрийте вуха, виженіть з голови чужі голоси і творіть, якщо ви творите. Я завжди обирав, кого я хочу чути, коли робив перші кроки в літературі. І це були насправді великі поети, великі критики. Мені пощастило, бо мій батько був письменником, і мене навчали його друзі, сильні поети, прозаїки.
Втім, я завжди відстоював своє право писати так, як я хочу, і читати і любити те, що я хочу. Критика має критикувати. Генії зростають, збільшуючи в геометричній прогресії навколо себе кількість тих, хто хотів би їх убити, інакше вони не генії. Це нормально. Я ніколи не стояв у струнких рядах ані критиків, ані глоріфікаторів. Я завжди ішов собі, маючи власну думку. І добре розуміючи, що вона важлива лише для мене. Поети ненавиділи одне одного, били, різали, підставляли, заздрили, трахали чужих дружин, а потім пили зі зрадженим чоловіком чарку. Вони - люди. І так, їх можна критикувати. Як і їх поезії.
Десь років у вісімнадцять я писав уночі поезії. Багато. Ці поеми досі зберігаю. Я так навчався писати. В поемі «Тіні» є слова:
«Тут зараз зроблю кілька реверансів,
Не дай же, Бог, не глянувши пройти,
Повз цих майстрів. Я хочу Ренесансу,
Де навіть Папу кликали на «ти».
Я ніколи не любив зборів дружини піонерської, чи якихось заходів в найрізноманітніших варіантах, де варто було якось доєднатися до загального осуду чи загального схвалення. Зазвичай, вливатися в єдиний потік - притаманно тим, які не мають власного розуміння. Поезія і поети - це дуже складна і неоднозначна матерія. Верлен взагалі хотів убити РембО, наголос на останньому складі), а Стус називав цілу плеяду відомих на той час письменників «усілякі яворівські». Було всяке. І заздрість, і кому дадуть квартиру в письменницькому будинку на Гончара, а кому не дадуть. Усіляке було. І гонорари, і тиражі. Читайте щоденники Тютюнника, Довженка, записи Симоненка, інших. Люди жили. Як люди. І при тому творили часто геніальні речі. То ж, дайте творити тим, хто має сили і хоче, і може зараз. І дайте гострити зуби критикам, гризучи все, що можна гризти. Повсідалися рядочком і слухаємо віршики і тихо всі - такого літературного процесу мені так точно не треба. А вам? Хочете великої літератури, яка зростає та інтегрується, а зараз на то є унікальний шанс, у світовий процес літературний, то дайте їй дихати, а не стискайте горло, бо щось не так, як би вам хотілося. Не викричавши себе, убивши думку і бажання, щоб догодити всім - велике не народиться. А на фінал дам вам почитати трохи із Семенка. Який Михайль. І якого ви всі бачили у чудовому виконанні Андрія Подлєсного у пʼєсі «Ти - Романтика». І неймовірний Семенко в «Будинок «Слово», створений Геннадієм Попенком.
«Ах, з тобою страшенно тоскно… Я не хочу з тобою говорити. Ти підносиш мені засмальцьованого “Кобзаря” й кажеш: ось моє мистецтво. Чоловіче, мені за тебе соромно… Ти підносиш мені заялозені мистецькі “ідеї”, й мене канудить. Чоловіче. Мистецтво є щось таке, що тобі й не снилось. Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва. А передовсім воно не боїться нападів. Навпаки. В нападах воно гартується. А ти вхопивсь за свого “Кобзаря”, від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш його захистить твоя пошана. Пошана твоя його вбила».
І не бійтеся ні говорити, ні мислити, ні критикувати.
«А ми живі, нам треба поспішати», - знаєте, чиї це слова. I hope. А щодо того, щоб захищати Ліну Василівну?) Їй це не потрібно. Якщо ми колись створимо те, що стане частиною світового літературного гену вже наших часів, вона зрадіє. І тоді все, що вона робила, буде не даремним.
«Я в людей не проситиму сили,
я нічого в житті не просила,
як не просять гранітні схили,
щоб у спеку дощі їх зросили.»
Це теж вона)
Щодо мене особисто, то мене завжди цікавила саме література і те, як пишу я. Літературні тусовки ніколи не цікавили. Але цікавили люди, з якими був контакт на рівні духу. Коли я розпочинав, як письменник саме, знаєте, скільком знаним і відомим я писав, щоб попросити бодай слова критики чи підтримки? Ого)) Ані відповіді, ані реакції. І я зрозумів, що всі поети - егоїсти, які думають лише про себе. Власне, тому я сам робив своє. І тепер намагаюся підтримати тих, в кому бачу іскру Божу. Чого іншим бажаю.
Василь ЗИМА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |