Головна › Новини › КУЛЬТУРА
Смерть - це тільки початок
20-Січ-19 2883 5.0 0
Останній раз із Петром Сорокою я розмовляв по телефону 28 травня минулого року, як потім виявилося, за тиждень до його смерти. Напередодні, 18 травня, траґічно загинув мій середульший брат Всеволод, якого Петро добре знав. Я був буквально розчавлений смертю брата, бо він мені здавався вічним, не в останню чергу завдяки його стихійному аґностицизму, у чому він був повною протилежністю переконаного деїста, ба навіть пантеїста Петра Сороки. Через обставини, що не залежали від мене, я не зміг вирватися в Україну і тому був змушений переживати цей важкий час в умовах цілковитої самотности. Щире слово доброго друга було б для мене хоч якоюсь утіхою.

Мені висловили співчуття багато моїх знайомих із числа київських і харківських письменників і науковців, а Петро Сорока – уперто мовчав. Зрештою, я не витримав і написав Петрові дослівно так: “Петре! Де ти? Що з тобою? Ти не знаєш, що помер Всеволод? Чому в такий катастрофічно важкий момент для мого життя ти мовчиш?”. Через два дні, які здалися мені вічністю, відповіла Петрова дружина Галя: “Сергію, Петро дуже хворий, не може навіть ходити, не те щоб сісти за комп’ютер”. Я тут же набрав домашній телефон Петра і довго з ним розмовляв, переконуючи його, що всі його болячки пройдуть, як тільки він вибереться до свого рідного Петриківського лісу.

Потім – сьомого червня – українські ЗМІ повідомили, що Петро Сорока, знаходячись у реанімації Тернопільської обласної лікарні, помер. Петро не говорив мені про медичні подробиці свого стану, але зараз уже відомо, що всі ті його хвороби було наслідком армійської служби на Семипалатинському ядерному полігоні. Тому самому полігоні, який він так колоритно описав у своїй повісті “Мій друг Хасан”. Імперія зла, ця ненаситна людожерна потвора, через багато років після того, як ганебно сконала, ще раз наздогнала нас, відібравши у нас чи не найщиросердішого нашого поета і публіциста. Якою шляхетною особою був Петро – стільки літ страждав і не говорив про це.

Два роки тому – протягом мого чергового приїзду в Україну, – у Харкові вийшла друком моя наукова моноґрафія “Лісові денники Петра Сороки”, яка мала підзаголовок: “малярство і метафізика”. Книга була гучно презентована в Харківській обласній орґанізації НСПУ, однак ґазетних чи журнальних відгуків на її вихід ні в другій, ні в першій столиці України не з’явилось. З одного боку, це було прикрим сюрпризом для її автора, а з другого боку, я розумів, що Україні ще не було коли замислитися над істинним значенням творчости Петра Сороки. Наші критики – принаймні донедавна – трактували цього видатного письменника як одного з багатьох, а він є явищем унікальним.

Звичайно, остаточні акценти розставить майбутнє, але тямущим людям уже й зараз зрозуміло, що центральним стрижнем письменницької філософії Петра Сороки як літературного денникаря є його метафізичні уявлення з їх вірою у трансцендентність буття, які базуються на поділі природи на “світ видимий” і “світ невидимий”. Якщо світ видимий – це та область, яку охоплює його літературне малярство (а він був, крім усього, ще й прекрасним знавцем доробку українських і світових художників), то світ невидимий – це та сфера, на проникнення в яку він, як людина глибоко віруюча і переконана у Божественній присутності в цьому світі, спрямовував свої головні зусилля.

Хочеться вірити, що з часом земляки належним чином вшанують Петра Сороку: та вулиця, на якій він мешкав, буде, можливо, названа його іменем, а в Тернопільському університеті, де Петро викладав протягом багатьох років, проводитимуться щорічні літературознавчі Сорочанські читання. Я не раз говорив Петрові, що його літературним предтечею був не росіянин Михайло Пришвін (як гадав Петро), а американець Генрі Торо. Лісова хатинка, в якій жив і творив цей заокеанський письменник, є нині національним музеєм США. Сподіваюсь, що й Петрова лісничівка, схована в глибинах відомого тепер на всю Україну Петриківського лісу, де він – як улітку, так і взимку – бував і писав свої богонатхненні твори, стане колись святинею і місцем паломництва.

Сергій І. ТКАЧЕНКО, лавреат Міжнародної премії ім. В. Винниченка (США)



Теги:українська література, Петро Сорока, Сергій Ткаченко, тернопіль


Читайте також



Коментарі (0)
avatar