Рефлексії після зустрічі Сергія Ткаченка в чернігівському музеї

Те, що людей було до сорому мало – можна списати на відсутність інформації про цю зустріч. Я й сам випадково в хащах інтернету виловив, а на сайті навіть музею інформації не було. Але ж і інші подібні зустрічі проходять при ненабагато людніших залах.

Зустріч із письменником, перекладачем, видавцем, літературним критиком Сергієм Ткаченком при наявності цілого філологічного факультету, спілки письменників офіційної і літ спілки «Чернігів» мала би бути повнішою щодо залу… Але… далі можна не продовжувати. А викладачі – філологи ще й ображаються на мене, коли кажу, що їх я не знаю, а ось ніжинських філологів можу назвати з десяток…

Я мусив бути на цій зустрічі ще й з особистої причини – щоб подякувати пану Сергію за його потужну і несподівану для мене підтримку, коли у «Літературній Україні» Володимир Базилевський кинувся, яко лев ричащий, захищати Путіна від «мурахи на піраміді Хеопса» - провінційного читача, сиріч мене, який геть не шанує Пушкіна. Сміє, шмаркач! Ич! І цілими великими підвалами розродився сей лавреат Шевченківської премії, який і Шевченка захищає, цитуючи …Пушкіна. Що там вже казати про Хеопса!

І працівник секретаріату ООН Сергій Ткаченко, з яким я оце тільки й познайомився, так мудро і фахово відкинув малоросійські інтенції велецитувального лауреата, що я був геть шокований. Ба, більше – Сергій Ткаченко відверто написав, що й уся та дискусія була зрежисерована тодішнім головним редактором «ЛітУкраїни» Михайлом Сидоржевським , звісно, на користь лауреата, а заодно і … Пушкіна. Ну, не може українська – малоросійська література обійтися без великої колоніальної літератури.

Тому, власне, й переклади, якими займається Сергій Ткаченко – велике українське діло. Бо завдяки їм ми чуємо хоч якісь подихи літератур інших, не мертвотно – російської з її іудушками, лішніми людьми та уніженними і аскарбльонними Література ця без лицарів і героїв, на яких стоять всі європейські літератури. Саме перекладачі відкривають нам, читачам, інші світи.

Скажімо, якби не Олекса Синиченко – я би так і не знав прекрасного грузинського письменника, якого полюбив з студентських літ, - Нодара Думбадзе. «Закон вічності». «Я, бабуся, Іліко та Іларіон» - може, зараз вони вже й не матимуть такого звучання й для мене, але у свій час були віддушиною. Якби не Наталія Іваничук – мій малий, коли зростав, не знав би норвезьких мумі- тролів, один з яких читав книгу про непотрібність усього сущого, але вимагав сніданок подавати вчасно…

Але ми ще й досі, на 28-у році незалежності, не знаємо литовської, румунської (перекладав поетів трохи покійний Віктор Баранов), хорватської, німецької, французької, польської, грецької та й багатьох інших літератур. Тому й дихаємо міазмами російської…

Сергій Ткаченко говорив на зустрічі про Петра Сороку, про свого брата Всеволода, що був знаним перекладачем і так несподівано пішов від нас, про журнал «Ятрань», що він видавав як оптимістичну надію на єднання глибинних сил української літератури, а ті (деякі!) літерати у присутності видавця на свіжі примірники журналу чайники гарячі ставили…

Тут можна знову повернутися до наших залів під час зустрічей- представлень, але краще подякую Сергію Ткаченку на розмову, за візит до Чернігова, за добре серце і трудящу голову.

Василь ЧЕПУРНИЙ

Фото з сайту Чернігівського літературно- меморіального музею - заповідника М.Коцюбинського