"Слова не мруть. Не йдуть в останню путь..."

З’ява поетеси, хранительки істини Буття, в річницю її смерті…

5 серпня. Вечір, передсон. Стою перед вікном у сад (це на дачі), а там пітьма. ВІКНО для мене давно вже стало прообразом ЕКРАНУ - тільки останній навчився екранувати потоки нашої свідомості. А тут вікно не надає жодного фотографічного відбиття, просто жодного.

Одкриваю книжку поезій ІРИНИ ЖИЛЕНКО «Євангеліє від ластівки», подаровану Іваном Малковичем, читаю:
Помру. Зачиниться вікно у сад.
Але, можливо, залишиться сад.
Коли ж і сад полине в небеса —
залишаться слова: “Вікно у сад”.
Слова не мруть. Не йдуть в останню путь.
Живуть собі — то й хай собі живуть.
І ждуть свого часу, як жде зерно.
Як жде в глибокім погребі — вино.

Дивовижно, але щось подібне за мить до того я подумав. Трохи по-іншому, правда: коли мене не стане, чи буде цей сад? Ми ж усі хоча би трохи соліпсисти - підозрюємо, що увесь цей світ, принаймні видимий нами, є частиною нашого персонального буття; як тільки станеться капець мені, так одразу загримкотить у небуття і все начиння навколишнє - хіба що місяць на небі, із сонцем вкупі, поморгають часину услід.

Відповідь ЖИЛЕНКО проста: фізичне буття розчиняється у часі і просторі, як цукор у склянці чаю. Обертаючись, зусиллям думки, мислі - у слово (Слово!). А Слово і є «Домом Буття», за знаменитою формулою Мартіна Хайдеггера. Він стверджував: Людина живе у помешканні мови, мислителі і поети є хранителями того помешкання. Саме так: «мова є домом буття, живучи в якому людина екзистує (тобто існує.- С.Т.), оскільки, оберігаючи істину буття, належить їй» («Лист про гуманізм»). Інакше кажучи, я мислю, я працюю словом - значить я існую; давня і знайома всім істина. Тільки в слові, у мові (поезії, філософії, музики, малярства…) я маю шанс отримати ще одну (як мінімум) стоянку у Всесвіті, у безмірі часу…

Не знаю, чи читала ЖИЛЕНКО німецького філософа, але сюжетика її образного ходу багато в чому суголосна. Коли ти закріпився (закріпилася) у Слові, тоді - тоді твоє Буття стане багатосерійним фільмом. Бог, яко вища інстанція, де акумулюються наші нароблені, напрацьовані, нагорьовані, вистраждані формули, образи (заведені у Дім буття!), почує вас - і озветься. І заримує ваші страждання і ваші радощі.
Колись промовить Бог: “Вікно у сад...’ —
запломеніють синню небеса.
І білий сад зійде на землю знов.
І в білий сад розкриється вікно.
І жінка з мирним іменем Ірина
прокинеться і пригадає рими.
Це буде в квітні. Аркуш на столі,
перо і чай в зеленій піалі.

В квітні… Бо саме цього місяця і народилася ІРИНА ЖИЛЕНКО. Й отут я заглянув у довідник і дізнався: померла вона на початку серпня… То ж не випадково прийшла ІРИНА у мій сад - через дев’ять літ по своїй смерті, не випадково. Аби заримуватись з моєю душею - принаймні так я тепер думатиму… Аби з’явитись у моєму вікні, яке виконало свою істинну, свою справжню функцію - поєднувати світи і душі, через роки і навіть століття.

Яка щемна, яка сумна й водночас прекрасна поява Поета, Поетеси!!
Щовіку сад мій буде воскресать
з веління трьох вічноквітучих слів.
І кожну вічність буду я писать
про світле щастя жити на землі.

P.S. Потому я взяв ліхтарик і вийшов у сад. Дерева мерехтливо обертались переді мною, разом з міріадами квітів і трав. Коли я вимикав світло - сад зникав…
Що ж, тепер я знаю: коли погасне мій ліхтарик і не буде кому висвічувати мій сад (він просто зникне у пітьмі буття), - усе ж прийде та урочиста мить, коли Бог покличе мою тінь і моє світло, аби знову постав мій Сад. Для цього, одначе, потрібен труд немалий - у слові, у мислі, у вчинку. І тоді - тоді
ЩОВІКУ САД МІЙ БУДЕ ВОСКРЕСАТЬ!
ІРИНА точно була два дні тому у моєму Саду, ну правда - так є, і так має бути, коли йдеться про справжнього Поета, хранителя Дому буття. «Слова не мруть», а значить не мруть й поети.

Сергій ТРИМБАЧ