Баба Явдоха
Останньою з мешканців села, хто обідав на Діди на занедбаному старому кладовищі, була баба Євдоха Зіеніна. Серед щільних рядів могил — більшості вже запалих, без хрестів, порослих травою та кущами, що легким вітерцем перешіптувалися поміж собою, наче душі давно відійшлих, — вона була одна-однісінька.
Обкотивши тричі свяченим яйцем кожну рідну могилу, тричі перехрестилася, тричі в напівголосу христосалася. Потім почергово дістала з кашолки й розставила на застеленому домотканою скатертиною горбику материної могили (чомусь вона досі не запала) паску, яйця та кілька полумисків із нехитрими домашніми стравами, прикритих зверху тарілками.
Присіла просто на міжмогильну траву, вистягнувши перед собою ноги. На спільну трапезу єднання з душами відійшлих першим запросила воїна Кіндрата, що поклав свою голову на чужині, а за ним — усіх інших рідних, більшість із яких упокоїлася тут в одному ряду.
Зіновію та Івана... Майже впритул одне до одного спочивають її мати й батько. Дуже Іван любив і жалів свою Зіену. У голодний 1933-й, доки ставало сил, ходив із простягнутою рукою навіть у сусіднє село Довжик — аби напросити шматочок хліба. Отримане подаяння ретельно перебиравав: найкращі шматки віддавав дружині. Та не вберіг…
Коли вже не мав сили ні йти, ні просити, голод зробив своє.
Надворі вже все ожило в зеленій красі, коли в один з понеділків душа Зіновії, полишивши спрагле тіло, полинула до Бога.
Євдокія, виснажена від недоїдання, дбаючи насамперед про дітей, на похороні матері знепритомніла. А рівно через місяць після смерті дружини — теж у понеділок — подався в засвіти й Іван, лягаючи в землю поміж дружиною та старшою донькою. Для Зіновії та Івана ще знайшлося місце на переповненому сільському кладовищі. Могили ж, сімнадцяти односельців, з числа 46 -ти, що померли від голоду, розпорошились по присадибних ділянках.
Ганну... У шлюбі із шибиринівцем-приймаком Олександром Бовдою (Чумаком) сестра Ганна народила доньку Ольгу. А через кілька років померла під час пологів, народжуючи другу дитину. Після смерті дружини чоловік не забажав залишатися в чужій хаті й повернувся до свого села — знову в прийми. Сироти — малолітня Ольга та новонароджене немовля, що пожило лише два місяці, — залишилися під опікою Євдокії, сестри покійної.
Оскільки спадкоємця чоловічого роду в батьків не залишилося, довелось і Євдокії погодитися на приймака. Дуже хвацьким до роботи виявився її Кіндрат: замість старої тестевої хати звів добротну нову оселю, перебудував хліви. Із давніх будівель збереглися лише комора та клуня.
Та з приходом нової влади новобудови було втрачено. На добротне господарство поклала око місцева влада — точніше, тодішній голова колгоспу Іван Мнєвець. Господарям не було чим сплатити явно завищений податок, накладений на їхнє майно, тож постановою сільської ради все господарство підлягло конфіскації.
Очільник колгоспу за сприяння свого соратника В. Апанасенка розібрані будівлі перевіз до села Андріївки де звів усе заново для себе. А вже за рік усе було знищено полум’ям — імовірно підпал.
Викинута на мороз родина спершу знайшла прихисток у клуні. Вкутані в суконні перини, діти тиждень просиділи в холоді, доки сусідка Ланьчиха, порушивши сувору заборону нової влади допомагати «куркульським елементам», не взяла вигнанців до себе. Через тісноту спати доводилося просто на сіні, розстеленому по долівці, але принаймні в теплій хаті.
Коли ж Кіндрат облаштував під оселю стару комірчину, усі перебралися туди. Частину домашніх речей — постіль, рушники, одяг — Явдоха зуміла відстояти, посилаючись на те, що це сирітське, а саме: доньки померлої сестри. А рідний дядько сироти по батьковій лінії секретарював на той час у сільській раді.
Попри переслідування та всі втрати, вигнанців так і не змусили вступити до колгоспу. Одна з двох родин у невеличкому селі, так і залишилися одноосібниками («індусами»).
Івана... Брат ще малим топився в копанці під городом. І таки втопився б, якби його ровесниця Одарка випадково не побачила й не гукнула свого батька. Попоколихали тоді хлопця, розгойдуючи на рядні, але таки відкачали. Ця пригода мала для Івана тяжкі наслідки. Через десяток років, шістнадцятирічний хлопець помер від раку легень.
Марину... Молодша сестра над усе любила вишивати. Прикро, що показатися зі своїми рукотворами в свекрушиній хаті так і не судилося. Навіть уже знаючи, що приречена, коли страшний кашель стискав кволі груди, Марина не випускала голки з рук — вишивала, бажаючи залишити щось на спомин не лише рідним, а й душевній подрузі та сусідці Марії Ланьчисі.
...Олександра, Якова, Матруну, Петра, Марину, Андрія, Максима, Петра, Микиту, Агахвею, Ігната, Палагвею...
Немовлят: Михайла, Феодосія, Миколу, Євдокію, Ганну...
Давно вже осиротіло старе сільське кладовище.
Сусідка баба Євдоха полишила цей світ у Страсну п’ятницю 1991 року.
Для зустрічі з Богом донька Люба обрядила матір у морозної білі сорочку, вишиту колись тіткою Ганною.
А сніжний, декорований строками та решетуванням рушник тітки Марини обабіч оповив у труні сестрине тіло — неначе ангельські крила, готові до злету в безкрайню небесну вись, у неосяжні простори раю...
У «Скрині Чернігівщини» зберігаються дві спідниці тоненької фабричної шерстяної тканини, кохта, вишитий фартух, додільна сорочка, рукава сорочки, кролевецький рушник, вишитий парусиновий рушник... Зі значними втратами, але збереглася навіть і бабина Явдошина скриня-комод.
Юрій ДАХНО
Обкотивши тричі свяченим яйцем кожну рідну могилу, тричі перехрестилася, тричі в напівголосу христосалася. Потім почергово дістала з кашолки й розставила на застеленому домотканою скатертиною горбику материної могили (чомусь вона досі не запала) паску, яйця та кілька полумисків із нехитрими домашніми стравами, прикритих зверху тарілками.
Присіла просто на міжмогильну траву, вистягнувши перед собою ноги. На спільну трапезу єднання з душами відійшлих першим запросила воїна Кіндрата, що поклав свою голову на чужині, а за ним — усіх інших рідних, більшість із яких упокоїлася тут в одному ряду.
Зіновію та Івана... Майже впритул одне до одного спочивають її мати й батько. Дуже Іван любив і жалів свою Зіену. У голодний 1933-й, доки ставало сил, ходив із простягнутою рукою навіть у сусіднє село Довжик — аби напросити шматочок хліба. Отримане подаяння ретельно перебиравав: найкращі шматки віддавав дружині. Та не вберіг…
Коли вже не мав сили ні йти, ні просити, голод зробив своє.
Надворі вже все ожило в зеленій красі, коли в один з понеділків душа Зіновії, полишивши спрагле тіло, полинула до Бога.
Євдокія, виснажена від недоїдання, дбаючи насамперед про дітей, на похороні матері знепритомніла. А рівно через місяць після смерті дружини — теж у понеділок — подався в засвіти й Іван, лягаючи в землю поміж дружиною та старшою донькою. Для Зіновії та Івана ще знайшлося місце на переповненому сільському кладовищі. Могили ж, сімнадцяти односельців, з числа 46 -ти, що померли від голоду, розпорошились по присадибних ділянках.
Ганну... У шлюбі із шибиринівцем-приймаком Олександром Бовдою (Чумаком) сестра Ганна народила доньку Ольгу. А через кілька років померла під час пологів, народжуючи другу дитину. Після смерті дружини чоловік не забажав залишатися в чужій хаті й повернувся до свого села — знову в прийми. Сироти — малолітня Ольга та новонароджене немовля, що пожило лише два місяці, — залишилися під опікою Євдокії, сестри покійної.
Оскільки спадкоємця чоловічого роду в батьків не залишилося, довелось і Євдокії погодитися на приймака. Дуже хвацьким до роботи виявився її Кіндрат: замість старої тестевої хати звів добротну нову оселю, перебудував хліви. Із давніх будівель збереглися лише комора та клуня.
Та з приходом нової влади новобудови було втрачено. На добротне господарство поклала око місцева влада — точніше, тодішній голова колгоспу Іван Мнєвець. Господарям не було чим сплатити явно завищений податок, накладений на їхнє майно, тож постановою сільської ради все господарство підлягло конфіскації.
Очільник колгоспу за сприяння свого соратника В. Апанасенка розібрані будівлі перевіз до села Андріївки де звів усе заново для себе. А вже за рік усе було знищено полум’ям — імовірно підпал.
Викинута на мороз родина спершу знайшла прихисток у клуні. Вкутані в суконні перини, діти тиждень просиділи в холоді, доки сусідка Ланьчиха, порушивши сувору заборону нової влади допомагати «куркульським елементам», не взяла вигнанців до себе. Через тісноту спати доводилося просто на сіні, розстеленому по долівці, але принаймні в теплій хаті.
Коли ж Кіндрат облаштував під оселю стару комірчину, усі перебралися туди. Частину домашніх речей — постіль, рушники, одяг — Явдоха зуміла відстояти, посилаючись на те, що це сирітське, а саме: доньки померлої сестри. А рідний дядько сироти по батьковій лінії секретарював на той час у сільській раді.
Попри переслідування та всі втрати, вигнанців так і не змусили вступити до колгоспу. Одна з двох родин у невеличкому селі, так і залишилися одноосібниками («індусами»).
Івана... Брат ще малим топився в копанці під городом. І таки втопився б, якби його ровесниця Одарка випадково не побачила й не гукнула свого батька. Попоколихали тоді хлопця, розгойдуючи на рядні, але таки відкачали. Ця пригода мала для Івана тяжкі наслідки. Через десяток років, шістнадцятирічний хлопець помер від раку легень.
Марину... Молодша сестра над усе любила вишивати. Прикро, що показатися зі своїми рукотворами в свекрушиній хаті так і не судилося. Навіть уже знаючи, що приречена, коли страшний кашель стискав кволі груди, Марина не випускала голки з рук — вишивала, бажаючи залишити щось на спомин не лише рідним, а й душевній подрузі та сусідці Марії Ланьчисі.
...Олександра, Якова, Матруну, Петра, Марину, Андрія, Максима, Петра, Микиту, Агахвею, Ігната, Палагвею...
Немовлят: Михайла, Феодосія, Миколу, Євдокію, Ганну...
Давно вже осиротіло старе сільське кладовище.
Сусідка баба Євдоха полишила цей світ у Страсну п’ятницю 1991 року.
Для зустрічі з Богом донька Люба обрядила матір у морозної білі сорочку, вишиту колись тіткою Ганною.
А сніжний, декорований строками та решетуванням рушник тітки Марини обабіч оповив у труні сестрине тіло — неначе ангельські крила, готові до злету в безкрайню небесну вись, у неосяжні простори раю...
У «Скрині Чернігівщини» зберігаються дві спідниці тоненької фабричної шерстяної тканини, кохта, вишитий фартух, додільна сорочка, рукава сорочки, кролевецький рушник, вишитий парусиновий рушник... Зі значними втратами, але збереглася навіть і бабина Явдошина скриня-комод.
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |