«Сховавшись в лапи, лев ридав скраєчку, біля літа"

Літо зненацька скінчилось, неначе хтось смикнув стоп-кран, і все пішло юзом. А в моїй пам’яті раптом сплив лев, котрий оплакує літо. Боженьку мій, це не лев, це сам Микола Вінграновський ридає – бо ж так любив-милував літо-літечко, коли можна зібрати сяке-таке начиння і рушити в мандри. Світ за очі. Якось і мене спокушав, а я не послухався...

Колись, посеред зими, я брав розлоге інтерв’ю (мене потім із-за нього заледве не витурили з інституту, де якраз аспірантуру скінчив) в Івана Миколайчука. В Ірпені було діло, «застійний» 1980-й. Миколайчук зненацька запитав мене: «А кого із сучасних українських поетів ви любите найбільше?». «Івана Драча»,- відповів я упевнено, тим більше, що Іван Федорович ще не зник із моїх зіниць, щойно ми його полишили в ірпінській келії.

Миколайчук, трохи здивовано: «А Вінграновський?». «Миколу Вінграновського… шаную, але поки не увійшов він у мене…»- відповів я, і так воно й було на ту пору.
- А як вам це?- запитав Іван Васильович, й одразу почав:

Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще в жнива — то було б іще…
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко…
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем…

На тих словах Миколайчук аж задихнувся від зворушення… І від того, може, що так відкрився переді мною, бо тут було щось суто інтимне, своє…

Все, з тієї самої хвилини я назавжди полюбив Вінграновського і його вірші. Не тільки про любов, але ж про любов особливо.

Вже коли познайомився з ним (усього лишень кілька зустрічей), він сказав якось:
- Знаєте, коли я приїхав із тої столиці, після ВГІКу, то перші два місяці в Києві ледь не здурів. Думав, збожеволію.
- Це ж чого?
- Бо кожна дівчина, чи жінка, яка йшла мені назустріч, доводила мене до сказу! Отака краса лине на тебе у розповні плоті й краси силенної…
- Дивно, ви ж стільки років жили у москві – там красивих жінок вистачає. З усієї Есесерії збирають.
Вінграновський подивився на мене очима, що губились десь у самій глибинці душі. І видихнув:
- Не такі! Не такі!!

Все це добре, але ж сьогодні оце другий день, як літо одходить. І шкода тепер тих днів – попри війну жахітну, попри димові пожарища і біль в ногах іноді – до сліз. То ж і забриніли у мені ті сльози, якими оплакував літо лев, що забрів, мабуть, із Довженкової «Зачарованої Десни».

Прочитайте, хто, може, не читав раніше, прочитайте. Як лев лежав під кленом, котрий дивився на того лева і на ліричного героя вірша. А синє літо вже зачиняло двері на гачки… Гм, якого ж кольору? Думаю чомусь, смерекового… І промінь прощальний на самому краєчку літа порвав душу лев’ячу – і заридав він. А я слідом. Бо ж який живий, несамовито живий світ, відтворений Поетом! І який же ніжний!!

Як би добре було в от сей час набрати номер Миколи Степановича і, схлипуючи, сказати, що він бог, що він слово так чує і так бачить, що воно усе світиться – на сотні літ, від тої миті, коли хтось зронив-народив його. А він тепер ухопив кінець линви, що єднає віки…
Живе Слово – живе й Поет, живе Україна…

Прощалось літо. Тьмянів лист,
І лев лежав під кленом.
В прощанні літа клен дививсь
На лева і на мене.
Тремтіли в лева дві сльози
Останніми сльозами,
Ті дві сльози, ті дві грози
Зависли поміж нами.
Щось біло ткали павучки
На жовтому папері,
І синє літо на гачки
Вже зачиняло двері.
Прощальний промінь заглядав
І вечорово кліпав.
Й, сховавшись в лапи, лев ридав
Скраєчку, біля літа.
1965, 2001. Подаю за Антологією української поезії ХХ століття. Від Тичини до Жадана. Упорядник Іван Малкович.

На фото: Микола Вінграновський в кожусі. Робота художника Святослава Божія (1938-1999). У кожусі… Вже до зими готувався, аби вже звідтам виглядати літо-літечко.

Сергій ТРИМБАЧ