реклама партнерів:
Головна › Новини › КУЛЬТУРА

"І ми живем уже після потопу"

19 березня - день народження ЛІНИ КОСТЕНКО, яка живе у великому часі великої історії. Попри те, що час той складається з мерехтливих сяєв напозір невеличких зір-зірочок…

Дорога Ліно Василівно, вітаю щиросердно! Ви навчили мене і частину мого покоління не просто плисти за течією часу, а й бачити, відчувати його: у найпредметніших проявах. І тим самим творити його, відтворювати - у собі самому і в ближньому, інтимно прогрітому чаасопросторі.

Ну, так, скажімо:

Мені відкрилась істина печальна
життя зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й через роки
ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі:
киян хрестили в ній, а не в Дніпрі

Так, життя зникає… І народжується знов і знов! Зберігааючи в собі правічні знаки і символи.

В маєтку гетьмана Івана Сулими,
в сучасному селі, що зветься Сулимівка,
до кінських грив припадені грудьми
промчали хлопці — загула бруківка —
і тільки гриви... курява... і свист...
лунких копит оддаленілий цокіт...
і ми... і степ... і жовтий падолист...
і цих дворів передвечірній клопіт...
І як за сонцем повертає сонях,
так довго вслід чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях...
В маєтку гетьмана... Івана Сулими...

Та що там - у самій природі читаються ті знаки. Треба тільки знати мову старих дерев: навіть коли час перетворив їх на трухляві пеньки. Пеньки ті, виходить так, правдиві літописці

В.Ц.
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.

Ось що виховує в нас великий Поет - уміння бачити, чути, відчувати світ: живим і ніколи не мертвим.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Сергій ТРИМБАЧ



Теги:українська поезія, Сергій Тримбач, Ліна Костенко, видатні українці


Читайте також






Коментарі (1)
avatar
1
Попив кави із знаменитістю.
avatar