Символ надії
Коли ми, просвітяни і рухівці, за пару тижнів до ГКЧП проводили похід «Козацькими шляхами», то після виступу в кожному селі дарували наш національний, на тоді ще заборонений, синьо-жовтий прапор.
І добре пам’ятаю, як у моїй Авдіївці (а це, зауважте, на півдорозі між Сосницею і Новгородом-Сіверським, тобто зовсім недалеко від кордону з росією), прапор було нікому прийняти — ні з влади, ні з сільської інтелігенції. Узяв його тільки Василь Ковбаса — це був талановитий чоловік, природжений оповідач гуморесок, але, на жаль, гіркий п’яниця. І моя мати, проста сільська жінка, журилася: «Це ж треба — таке велике село, а нікому було прапор прийняти!».
Тобто вже тоді, ще до проголошення незалежності нашої держави, люди розуміли значення нашого прапора. Коли ж його піднімали вже біля Київради і вигострений сибірами архієпископ, що за пару років стане Патріархом Київським і всієї Руси-України, Володимир Романюк, освячував його та благословляв це багатолюдне рухоме дійство, вже було зрозуміло, що в столиці український прапор переміг. Переможе і Україна.
Нам часто закидають, що активісти, які рухали незалежність, більше дбали про прапор, гімн, мову, а не про те, щоб забрати у свої руки заводи, колгоспи, землю та владу. Зауваження ніби справедливі. Але то тільки з точки зору хибного марксистського вчення, яке ставить економіку в основу життя, тоді як основою саме є культура, яка й виражається символами. Хтось із китайських мудреців ще в позаминулі століття казав: «Світом правлять знаки і символи».
Тому і йшов на смерть депутат Рибак на Донеччині, зриваючи окупаційний російський прапор, щоб підняти український. Тому й майорять на танках та БТРах наші прапори, а не тільки з обов’язку на адміністративних будівлях.
Тому і в Ново-псковську на Луганщині в перші тижні окупації наші люди виходили проти російських автоматів з українськими прапорами, а в Херсоні й Мелітополі розмальовують їх і зараз, чекаючи визволення. Тому й бісяться російські окупанти, знаходячи в хатах окупованих сіл і містечок Херсонщини чи Харківщини українські знамена.
Кольори нашого прапора — життєствердні. У нас немає традиції піднімати стяг біля своєї хати. Але, проїжджаючи повз звичайні українські хати, часто вимальовані жовтою та синьою фарбами, стає тепліше на серці: тут живуть українці. Бачачи поле жовтої пшениці чи соняшників на тлі синього неба — також розумієш: це — Україна!
І вона незнищенна, поки жовтіє пшениця в полі і синіє небо над нею.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
І добре пам’ятаю, як у моїй Авдіївці (а це, зауважте, на півдорозі між Сосницею і Новгородом-Сіверським, тобто зовсім недалеко від кордону з росією), прапор було нікому прийняти — ні з влади, ні з сільської інтелігенції. Узяв його тільки Василь Ковбаса — це був талановитий чоловік, природжений оповідач гуморесок, але, на жаль, гіркий п’яниця. І моя мати, проста сільська жінка, журилася: «Це ж треба — таке велике село, а нікому було прапор прийняти!».
Тобто вже тоді, ще до проголошення незалежності нашої держави, люди розуміли значення нашого прапора. Коли ж його піднімали вже біля Київради і вигострений сибірами архієпископ, що за пару років стане Патріархом Київським і всієї Руси-України, Володимир Романюк, освячував його та благословляв це багатолюдне рухоме дійство, вже було зрозуміло, що в столиці український прапор переміг. Переможе і Україна.
Нам часто закидають, що активісти, які рухали незалежність, більше дбали про прапор, гімн, мову, а не про те, щоб забрати у свої руки заводи, колгоспи, землю та владу. Зауваження ніби справедливі. Але то тільки з точки зору хибного марксистського вчення, яке ставить економіку в основу життя, тоді як основою саме є культура, яка й виражається символами. Хтось із китайських мудреців ще в позаминулі століття казав: «Світом правлять знаки і символи».
Тому і йшов на смерть депутат Рибак на Донеччині, зриваючи окупаційний російський прапор, щоб підняти український. Тому й майорять на танках та БТРах наші прапори, а не тільки з обов’язку на адміністративних будівлях.
Тому і в Ново-псковську на Луганщині в перші тижні окупації наші люди виходили проти російських автоматів з українськими прапорами, а в Херсоні й Мелітополі розмальовують їх і зараз, чекаючи визволення. Тому й бісяться російські окупанти, знаходячи в хатах окупованих сіл і містечок Херсонщини чи Харківщини українські знамена.
Кольори нашого прапора — життєствердні. У нас немає традиції піднімати стяг біля своєї хати. Але, проїжджаючи повз звичайні українські хати, часто вимальовані жовтою та синьою фарбами, стає тепліше на серці: тут живуть українці. Бачачи поле жовтої пшениці чи соняшників на тлі синього неба — також розумієш: це — Україна!
І вона незнищенна, поки жовтіє пшениця в полі і синіє небо над нею.
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |