Головна › Новини › ПОЛІТИКУМ
А хура й досі там...
17-Січ-19 358 0.0 0
На 25-ті роковини Михайла Бойчишина

Михайло Бойчишин був на роботі 15 січня, а з 16 січня 1994 року й дотепер доля людини невідома. Рівно 25 років тому в Києві викрадений голова Секретаріяту Народного Руху України Михайло Бойчишин.

Старий новий рік 14 січня 1994 року Михайло Бойчишин зустрів у гарному настрої. Людина з напрочуд доброю вдачею, чим користувалися співробітники, на роботі уникав панібратства. Намагався виглядати суворішим, ніж був. Але надвечір тієї п'ятниці був натхненним...

Як завжди, збираючись додому, зробив обхід усіма коридорами й зазирнув до інформаційного відділу “Рух-прес”: “Дмитре, у мене до вас справа, ходімо до мене”. І я пішов у кімнату, яка з понеділка наступного тижня й по останній день, допоки стояв цей дім на площі Перемоги, називалася за всих ріжних господарів не кабінетом голови Секретаріяту Народного Руху України, а кабінетом Бойчишина.

Михайло Бойчишин дістав з шафи пляшку, що було трохи несподівано, бо ні краплі не вживав, і сказав, що хотів би, аби ті, хто залишився на цю пізню пору, відзначили важливу в його житті подію. І подія вартувала того. За кілька днів перед тим його, на той час депутата Львівської облради, висунули в народні депутати України. І ні деінде, а у 266-му окрузі. То був Шевченківський виборчий округ у Львові, звідки на перших демократичних виборах 1990 року стартував у велику політику Вячеслав Чорновіл.

Привітавши голову Секретаріяту, як керівник інформаційного відділу я пообіцяв подати розгорнуте повідомлення. У стрічці “Рух-прес” я зверну увагу на особливі обставини: Михайло Бойчишин — найближчий сподвижник і права рука Вячеслава Чорновола, керівник партійного виборчого штабу. Голова Руху віддав свій стовідсотково “прохідний” округ, бо сам як лідер політичної структури хоче (існував такий задум) обиратись у столиці й ставить за мету звідси (бо зручніше з центру) щоразу вирушати в аґітаційний тур країною. До того ж на плечах голови Секретаріяту відповідальність за матеріяльне забезпечення виборчої кампанії Руху.

На ту пору в Народному Рухові ходили на роботу й вихідними, бо знали — заради великої ідеї.

У суботу, 15 січня, повідомлення про висування Михайла Бойчишина у Верховну Раду було майже готове, потрібні лише біографічні дані. Пан Михайло був на роботі, але до “Рух-пресу” не зайшов. Хай би що, все одно зайде, бо він ніколи не полишав Секретаріят, не зробивши традиційного обходу кабінетами. Із Секретаріяту вийшов о восьмій вечора, ні з ким не попрощавшись, це означало, що повернеться.

Але за три з половиною години по тому трапилася дивна історія. До Секретаріяту зайшли двоє невідомих і сказали, що хочуть передати голові Секретаріяту пакет зі Львова. Сказавши, що з керівництва нікого нема, одному з “гостей” було дозволено зателефонувати Михайлу Бойчишину додому. На дзвінок наче ніхто не відповів, після чого «гість» двічі тріснув охоронця по голові. Потерпілий стверджував, що то був пістолет. Нападники зажадали покликати иншого охоронця, якого вони побачили раніше. Той у мене у відділі, який зачинявся на замок з автозаскочкою, дивився телевізор. Побитий охоронець покликав через двері напарника. Як той відчинив, напарник закричав щось на кшталт: “На нас напад!”. Я вскочив, з розбігу вдарив двері ногою, й автозаскочка стала на місце. Одразу викликав міліцію.

Випадок був більше ніж дивний. Нападники миттєво щезли. Міліція була недовго й хутко забралася, не винюхавши нічого кримінального. Декоративні козачки, що символічно вартували Рух, повернулися на свої місця.

Ні наступного дня, ні в понеділок та й ніколи більше Михайла Бойчишина ніхто не бачив. Ані на роботі, ані в сім’ї...

Для Народного Руху настали чорні дні.

Плянована Михайлом Бойчишиним передвиборна робота партії пішла шкереберть. Керівництво Руху, замість поїздок округами, перетворилося на оперативний штаб. Воно зверталося до СБУ, МВС, прокуратури й президента, вимагало вжити всіх можливих заходів для розшуку одного з провідних політичних діячів України. Та ба! Найганебніше діяла міліція, яку під час допиту “свідків” здебільшого цікавили питання — хто, кому і скільки? звідки гроші? чому фінансуєте Рух? Швидко стало ясно, міліція — не та контора, яка хоче знайти викрадену людину. СБУ теж заціпило.

В особі тодішнього свого голови генерала Євгена Марчука СБУ на всю країну запустила плітку рідкісного цинізму. В інтерв’ю газеті “Молодь України” від 4 березня 1994 року найавторитетніший, як багато хто гадав на той час, і один із найдосвідченіших генералів КҐБ заявив дослівно таке: “Є деяка якщо не сенсаційна, то досить несподівана інформація (у справі Михайла Бойчишина. — Авт.). Я думаю, дехто не зацікавлений, щоб вона стала відомою”. І додав: “Ми, до речі, сподіваємося, що він живий”.

Напередодні парляментських виборів то був удар нижче пояса. Виходило, що хтось із соратників знав, де Михайло Бойчишин, але мовчав.

На початку пошуку як панівна мусувалася кримінальна версія, пов’язана із зазіханням на кошти партії. Як колишній “зеківський генерал” з п’ятнадцятирічним стажем Вячеслав Чорновіл негласно перевірив бандитський слід. Заради пошуку друга й істини лідер Народного Руху особисто зустрівся з кримінальними “авторитетами”. Вячеслав Чорновіл наголошував, що звертається до них майже як до “своїх”, як зек до зеків: з’ясуйте, чи не якісь бездахові бандити скоїли викрадення? На відміну від міліції і спецслужб “авторитетам” вистачило тижня, щоби на конфіденційній “стрілці” запевнити “зеківського генерала”, що злочинний світ тут ні до чого. “Шукайте кінці серед своїх...” — була конкретна порада. Звісно, що “авторитети” під займенником “своїх” мали на увазі “своїх” у леґальній політиці, а не в середовищі підпільного криміналітету.

Тим часом міліцейські слідчі трусили Рух з однією метою – якнайбільше дізнатися про фінансові джерела партії. До парляментських виборів лишалось обмаль часу. Рух судомило. Вячеславові Чорноволу та його заступникові Олександру Лавриновичу влада призначила охорону, тому рухівці говорили між собою, як правило, тільки про те, про що пишуть газети.

Дмитро ПОНАМАРЧУК



Теги:Народний Рух, Вячеслав Чорновіл, Михайло Бойчишин, Євген Марчук


Читайте також



Коментарі (0)
avatar