Варварине заміжжя
Вишивка Чернігівщини. Епіграфічний рушник середини ХХ ст.
Варварине заміжжя було невдалим і короткотривалим. Залишивши осоружного чоловіка, неначе в мороці, поверталася з дитиною на руках до батьківського дому. Піша дорога, обабіч якої хвилювалися моря житніх колосків, була неблизькою, тож, стомлена, присіла перепочити біля придорожнього млина. Погодувала наостанок дитину, перепеленала та й залишила…
…Вирує гучне сільське весілля. Колгоспний бригадир Петро одружує свого старшого сина Анатолія. Все господарське обійстя заповнене гостями: у хаті за столами — званими, а в дворі — незваними, тими, хто за сільською традицією прийшов лише збоку помилуватися обрядовим дійством. Застільні пісні, жарти переплітаються із частими вигуками «Гірко-о-о!!!». Щойно зачувши, дітлахи з двору прожогом біжать до хати: цікаво їм, бачте, подивитися, як молоді цілуються, а після побаченого вголос дивуються, як це їм носи не заважають.
Серед застільних гостей виділяються дві жінки бальзаківського віку, обидві вдягнені в колоритне народне вбрання. Одна з них — Варвара, яка доводиться нареченому рідною тіткою, а інша — її найкраща подруга Віра. Вишиті сорочки, плахти, корсетки, віночки — не лише гарний їхній одяг, а й чудовий дует створюють їхні голоси. Та й не дивно, бо обидві — незамінні учасниці міського художнього самодіяльного колективу. Лунають тост за тостом, горілка ллється рікою, та не забувають і про запорожних гостей, час від часу обходячи їх з наповненою самогоном сулією й таріллю із закуссю. Після такого обхідного частування жвавіше стає й у дворі, бо якщо дехто манірничає та лише пригубляє, то хтось «не викобелюючись» і по повній укидає. Коли ж нарешті застільна компанія виходить у двір потанцювати, то весело стає всім. Більш темпераментні серед незапрошених не втримуються та й собі поповнюють танцювальне коло гостей, ну а пасивнішим залишається не що інше як активніше почесати свої язики, аналізувавши, хто гарніше вбраний, хто в танцях куряву знімає, а хто лише пісок товче...
«Та й гарні ж молодята, обоє як картини мальовані», — чується на адресу винуватців весілля. І то правда.
Колоритні подруги Варвара та Віра також у танцювальному колі, і слід сказати, що не лише хизуватися народним вбранням і співати вміють, а й іскрометно вибивати гопака гаразді.
«Бач, як танцює та веселиться, на небожевому весіллі, а своє дитя в житі покинула...» — раптом прошипілося в діалозі жінок-споглядачок, які зручно прилаштувалися на ослоні під парканом...
…Побачивши на хатньому порозі саму доньку, мати в бідну голівочку: «Куди дитину поділа?» Варвара не відповідала, лише байдужий тупий погляд застиг у нікудинні. З голосом та благаннями, довелося матері рідну доньку навіть за волосся смикати, щоб нарешті отямилася... Десятки кілометрів бігла Арина у пошуках унученяти, та натомість знайшла лише обліплене мурахами його холодне і зсиніле тільце... Того, що сталося, не вернути. За скоєне довелося не лише терпіти людські колючки, а і їсти себе до скону, бо більше радості материнства так і пізнала.
Юрій ДАХНО
Варварине заміжжя було невдалим і короткотривалим. Залишивши осоружного чоловіка, неначе в мороці, поверталася з дитиною на руках до батьківського дому. Піша дорога, обабіч якої хвилювалися моря житніх колосків, була неблизькою, тож, стомлена, присіла перепочити біля придорожнього млина. Погодувала наостанок дитину, перепеленала та й залишила…
…Вирує гучне сільське весілля. Колгоспний бригадир Петро одружує свого старшого сина Анатолія. Все господарське обійстя заповнене гостями: у хаті за столами — званими, а в дворі — незваними, тими, хто за сільською традицією прийшов лише збоку помилуватися обрядовим дійством. Застільні пісні, жарти переплітаються із частими вигуками «Гірко-о-о!!!». Щойно зачувши, дітлахи з двору прожогом біжать до хати: цікаво їм, бачте, подивитися, як молоді цілуються, а після побаченого вголос дивуються, як це їм носи не заважають.
Серед застільних гостей виділяються дві жінки бальзаківського віку, обидві вдягнені в колоритне народне вбрання. Одна з них — Варвара, яка доводиться нареченому рідною тіткою, а інша — її найкраща подруга Віра. Вишиті сорочки, плахти, корсетки, віночки — не лише гарний їхній одяг, а й чудовий дует створюють їхні голоси. Та й не дивно, бо обидві — незамінні учасниці міського художнього самодіяльного колективу. Лунають тост за тостом, горілка ллється рікою, та не забувають і про запорожних гостей, час від часу обходячи їх з наповненою самогоном сулією й таріллю із закуссю. Після такого обхідного частування жвавіше стає й у дворі, бо якщо дехто манірничає та лише пригубляє, то хтось «не викобелюючись» і по повній укидає. Коли ж нарешті застільна компанія виходить у двір потанцювати, то весело стає всім. Більш темпераментні серед незапрошених не втримуються та й собі поповнюють танцювальне коло гостей, ну а пасивнішим залишається не що інше як активніше почесати свої язики, аналізувавши, хто гарніше вбраний, хто в танцях куряву знімає, а хто лише пісок товче...
«Та й гарні ж молодята, обоє як картини мальовані», — чується на адресу винуватців весілля. І то правда.
Колоритні подруги Варвара та Віра також у танцювальному колі, і слід сказати, що не лише хизуватися народним вбранням і співати вміють, а й іскрометно вибивати гопака гаразді.
«Бач, як танцює та веселиться, на небожевому весіллі, а своє дитя в житі покинула...» — раптом прошипілося в діалозі жінок-споглядачок, які зручно прилаштувалися на ослоні під парканом...
…Побачивши на хатньому порозі саму доньку, мати в бідну голівочку: «Куди дитину поділа?» Варвара не відповідала, лише байдужий тупий погляд застиг у нікудинні. З голосом та благаннями, довелося матері рідну доньку навіть за волосся смикати, щоб нарешті отямилася... Десятки кілометрів бігла Арина у пошуках унученяти, та натомість знайшла лише обліплене мурахами його холодне і зсиніле тільце... Того, що сталося, не вернути. За скоєне довелося не лише терпіти людські колючки, а і їсти себе до скону, бо більше радості материнства так і пізнала.
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |