Похрамини
— А, Піліпачка! — зойкала, ніяковіла й відхилялася Ганна, намагаючись уникнути помахів пуги…
Навіть у добрі часи, коли селян ще не позбавили їхньої власності, вони дбайливо ставилися до одягу. Розрізняли його не лише на святковий і буденний, а й на вихідний, гостьовий, чорноробочий, дорожній…
Погожого храмового дня на літнього Миколу з Москалів до Жукоток хутко котила підвода. У луойтрах, наповнених запашним сіном і прикритих смугастим домотканим коцом, сиділо подружжя Макухів — Пилип та Ганна.
Чоловік думками вже був за храмовим столом: у товаристві кумів і свояків, де можна буде перехилити по стакану… та й не одному. Замріялася про скору зустріч із ріднею й дружина. Здавалося б, Жукотки не так уже й далеко від Москалів, а бачаться вони лише вряди-годи.
Та коли вже майже пів дороги було позаду, Ганна раптом схопилася за голову:
— Боже! Та я ж вузлик удома забула!
Не бажаючи з’являтися перед ріднею та земляками в запиленому вбранні — бо ж і до церкви треба зайти, свічку поставити — Ганна, як завше, приготувала в дорогу вузлик зі змінним верхнім одягом. Та сталося непередбачуване: у поспіху забула його вдома.
Пилип занервував, але стримався й змовчав. Добре знав: якби не підганяв дружину, нічого б того й не трапилося. Довелося, стиснувши зуби, розвертати коня й торохтіти підводою назад...
Та день довгий — усе встигли: і в церкві побували, і з ріднею нагомонілися. Але як би добре в гостях не було — додому повертатися все одно треба.
Уже надвечір, нахрамувавшись та наспівавшись, подружжя рушило із Жукоток. Здавалося б, усе добре, та щойно виїхали за село, захмелілий Пилип раптом пригадав вранішню придибенцію. І понеслося...
Погнав коня ледь не галопом, шмагаючи пугою вздовж, а тоді ще повертався — і цією пугою по дружині. Ані благання, ані вмовляння на чоловіка не діяли. Ганна було посунулася на край воза, гадаючи, що так убезпечиться, та тільки гірше собі зробила — бо тепер її було зручніше діставати. Хотіла було зіскочити, але не змогла — надто вже швидко летіла підвода.
Коли ж в’їхали в сусіднє село — сталося диво (недарма ж кажуть — прости дурному п’яному): хай і п’яний Пилип, але, забачивши людей, хоч силком, та втримався — при свідках уже не шмагав.
— Може, нарешті заспокоївся... — з надією подумала Ганна.
Та де там. Щойно виїхали за село — Пилип знову взявся за пугу.
— А хай тєбє гара завєрнє! — не витримала й гримнула Ганна, вже добряче розсердившись.
До дому було вже не так і далеко. Тож, уловивши момент, коли кінь перед черговою вибоїною пригальмував, жінка хутко зіскочила з воза — і подалася пішки слідом...
Юрій ДАХНО
Навіть у добрі часи, коли селян ще не позбавили їхньої власності, вони дбайливо ставилися до одягу. Розрізняли його не лише на святковий і буденний, а й на вихідний, гостьовий, чорноробочий, дорожній…
Погожого храмового дня на літнього Миколу з Москалів до Жукоток хутко котила підвода. У луойтрах, наповнених запашним сіном і прикритих смугастим домотканим коцом, сиділо подружжя Макухів — Пилип та Ганна.
Чоловік думками вже був за храмовим столом: у товаристві кумів і свояків, де можна буде перехилити по стакану… та й не одному. Замріялася про скору зустріч із ріднею й дружина. Здавалося б, Жукотки не так уже й далеко від Москалів, а бачаться вони лише вряди-годи.
Та коли вже майже пів дороги було позаду, Ганна раптом схопилася за голову:
— Боже! Та я ж вузлик удома забула!
Не бажаючи з’являтися перед ріднею та земляками в запиленому вбранні — бо ж і до церкви треба зайти, свічку поставити — Ганна, як завше, приготувала в дорогу вузлик зі змінним верхнім одягом. Та сталося непередбачуване: у поспіху забула його вдома.
Пилип занервував, але стримався й змовчав. Добре знав: якби не підганяв дружину, нічого б того й не трапилося. Довелося, стиснувши зуби, розвертати коня й торохтіти підводою назад...
Та день довгий — усе встигли: і в церкві побували, і з ріднею нагомонілися. Але як би добре в гостях не було — додому повертатися все одно треба.
Уже надвечір, нахрамувавшись та наспівавшись, подружжя рушило із Жукоток. Здавалося б, усе добре, та щойно виїхали за село, захмелілий Пилип раптом пригадав вранішню придибенцію. І понеслося...
Погнав коня ледь не галопом, шмагаючи пугою вздовж, а тоді ще повертався — і цією пугою по дружині. Ані благання, ані вмовляння на чоловіка не діяли. Ганна було посунулася на край воза, гадаючи, що так убезпечиться, та тільки гірше собі зробила — бо тепер її було зручніше діставати. Хотіла було зіскочити, але не змогла — надто вже швидко летіла підвода.
Коли ж в’їхали в сусіднє село — сталося диво (недарма ж кажуть — прости дурному п’яному): хай і п’яний Пилип, але, забачивши людей, хоч силком, та втримався — при свідках уже не шмагав.
— Може, нарешті заспокоївся... — з надією подумала Ганна.
Та де там. Щойно виїхали за село — Пилип знову взявся за пугу.
— А хай тєбє гара завєрнє! — не витримала й гримнула Ганна, вже добряче розсердившись.
До дому було вже не так і далеко. Тож, уловивши момент, коли кінь перед черговою вибоїною пригальмував, жінка хутко зіскочила з воза — і подалася пішки слідом...
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |