Декларація шляху

У Стамбулі Папа Римський Лев XIV і Вселенський патріарх Варфоломій I підписали документ, який самою лише присутністю двох підписів зміщує вісь церковної історії. Декларація лаконічна, але її сенс прозорий: католики й православні більше не хочуть залишатися по різні боки стіни, зведеної тисячу років тому.

Мова не про політичний жест і не про дипломатичну ввічливість. Радше про тверду згоду визнати, що взаємна підозра та відсторонення виснажили обидві традиції, а світ, де християни змішуються й мігрують, уже не дозволяє жити за моделлю «ми — тут, ви — там». У цьому жесті є навіть певна тиша, та, що буває після довгої сварки: коли ще зарано обійматися, але вже пізно робити вигляд, що нічого не сталося.

Те, що відбувається зараз, не можна назвати рухом до швидкого об’єднання чи створення спільної церкви. Ні Папа, ні Патріарх не говорять про злиття інститутів. Вони говорять про «повне сопричастя» — стан, у якому таїнства однієї традиції визнаються дійсними в іншій; де християни можуть причащатися не за «своїм» чи «чужим» обрядом, а за спільною вірою; де давні анафеми більше не визначають ритм стосунків. У далекій перспективі це означає відновлення євхаристійної єдності, яка була нормою перших століть. Але це дорога довша за один понтифікат, довша за одне покоління богословів. Щоб її пройти, потрібно переосмислити роль Риму, переглянути давні суперечки, заспокоїти всіх тих, хто вважає будь-який крок назустріч поступкою істини.

Попереду багато опору. Усередині обох церков є групи, що трактують будь-який діалог як загрозу. Є митрополії, які не можуть дати згоду без урахування власних політичних реалій. Є травми — історичні, культурні, особисті — які не знімаються однією декларацією. Та попри це рух уже почався. Він повільний, але впертий, як весняний лід, що тріскає у найнесподіваніший момент. І якщо колись ми таки дійдемо до точки, де розділення перестане визначати церковну географію, то початок цієї дороги, без сумніву, буде позначений підписами двох людей у Стамбулі.

Максим ГОЛУБЄВ