Вовча послуга

Фекла вже нагостювалася і натішилася зустріччю з ріднею, з якою, попри те, що жила в сусідньому селі, бачилася вкрай зрідка. Натішилися і батьки черговою зустріччю з донькою та її первістком Петриком — своїм онучком.

Сонячне коло вже давно рушило спуском небесного зводу — час було вертатися додому, а Данило — чоловік Фекли, який, власне, і привіз її сюди, — чомусь затримувався.

«Чи не трапилося чого?» — роїлися в голові тривожні думки, тож жінка почала хутко збиратися, незважаючи на вмовляння матері зачекати ще хоч трішечки. Запеленала дитину, обняла рідних та й рушила пішки додому. Сподівалася, що чоловік уже торохтить підводою їй назустріч.

Так сталося, що обидві доньки Гаврилихи потрапили заміж в одне село. Старшій Степаниді жилося заможніше і ліпше, а у Фекли бувало по-всякому.

— Бідна моя дитиночка, — шепотіла мати, утираючи фартухом сльози та вкотре осіняючи хресним знаменням доньку та онука...

Уторена, дещо заглиблена кінна дорога, на яку ступили Феклині ноги, пролягла попід лісом. Праворуч шляху — рідколісся із заболоченими кружками власницьких сінокосів. Удалині, за руслом Струги, яка перетинає дорогу, видніються поодинокі хати хуторного поселення майстрів-гончарів.

Ліворуч дороги стіною стоїть непроглядний ліс — поміщицька власність. Та такий густий, що навіть промені сонячного кола, яке надвечір, здавалося, сховалося в самій його гущавині, ледве просочуються поміж його дерев.
Селянам до лісу ходити зась — не варто порушувати заборону, бо панський об’їждчик, гасаючи конем, ревно виконує свої обов’язки, тому боронь боже потрапити йому на очі. У погожі дні ліс шумить, бавлячись верхівками дерев з легеньким вітерцем, а під час чергової бурі, даючи супротив штормовому урагану, гуде і стогне. Дерева, настрашившись, наче передсмертний на своїй останній сповіді, здається, ось-ось готові повідати про лісові таємниці, оголивши виворотом коріння численні скарби, сховані притиснутим поляками Богдановим військом у піщаному пагорбі...

Не менш таємниче і саме село, мешканкою якого судилося стати і нашій подорожній, умовно розділене навпіл на дві частини, одна з яких вважається панською, а інша — селянською. На панську територію ніхто, окрім довіреної челяді, і глядіти не посмів. Та якби й хотів, то зробити це було майже неможливо: по периметру всієї території височіє міцний кам’яний мур. До маєтку подеколи навідуються якість таємничі гості. Ба навіть ширилися чутки, що якось сам гетьман гостював у власника маєтку — свого соратника і товариша. Згадки про таємничого «москаля» проростали через віки по всій окрузі...

Фекла, боязко озираючись обабіч, уже осилила половину шляху, а Данило і досі не показався. Раптом — чого найбільше й боялася — в гущавині блиснули хижі очі…Слідом за величезним вовчим ватажком на дорогу виринула ціла зграя. Перелякана жінка впала ниць, накривши собою дитину.

У голові виринали слова молитов, та звести їх докупи вже не могла, напівсціпенілі вуста видавали лише: «Господи помилуй, Господи помилуй, Господи помилуй...» Здавалося, смерть неминуча. Фекла відчувала дотики звірів, чула їхні подихи...

На диво, лиха не сталося: вовчиця не гаршкнула, що мало бути сигналом для знищення здобичі. Хижаки почергово помітили Феклину свитку та й подалися геть...

Бідолашна отямилася лише тоді, коли дитина заходилася плачем. Піднявши голову побачила, що вовків уже немає...
Часом раніше тією ж дорогою Данило спішив по дружину та сина. Відчувши присутність вовків, нажаханий кінь мало не вбив свого їздця і помчав невідь-куди. Чоловікові довелося обгайсати всю околицю, доки знайшов та спіймав утікача. Після чого знову помчав тією ж капосною дорогою назустріч рідним...

Юрій ДАХНО

Вишивка Чернігівщини. Набожник "Бероз(ж)а" поч. ХХ ст.