Тромбон
Здорових нащадків пустив на світ мешканець Москалів Герасим Кобець. Вижити стільком дітям в одній родині в часи епідемії та дитячих хвороб траплялося вкрай рідко. Природою відібраних його дітей було аж семеро.
Двоє синів — Демид та Григорій — і п’ять доньок: Юхима, Одарка, Ганна, Феодосія та Пелагея. Чотири Герасимові доньки повиходили заміж у своєму селі, а Одарка — у сусідню Шибиринівку. Присадибну ділянку, яка була дотична до двох сільських вулиць — центральної і Гоєвої Забарівки, — Герасим розділив поміж синами навпіл по ширині. Углиб батьківської ділянки постала хата старшого сина Демида. Молодший же Григорій, за українськими звичаями, залишився в батьківській хаті, що стояла на повороті при центральній вулиці села. Ця ж хата свого часу дісталася в спадок уже Григорієвому сину Дмитру.
— Учера восковоє, сєгодні оп’ять восковоє... куди вано гадісь! — жалівся сусідам дід Дмитро...
Не знаючи, чим себе вечорами зайняти, сільські підлітки «шниралі» по селу, аби десь яку «швайку впороть».
Трясли яблука та груші по чужих садках. Стежили й підглядали за парубками та дівчатами, що засідали на колодках чи лавочках. Цікаво ж бо було, принишкши за тином або десь у кущах, підслуховувати, про що старші «гамонять». Бігали попід сільськими хатами та стукали у вікна, щоб когось налякати. І якщо для підлітків це була лише жартівлива витівка, спосіб розважитися та посміятися, то для дорослих — порушення спокою і зайвий привід для хвилювань. Та далеко не всіх у селі бешкетники зачіпали, адже тих, від кого могли отримати жорстку відсіч, боялися й обходили їхні двори стороною. Натомість часто заглядали до господ лояльних односельців або тих, хто не міг належно протистояти їхнім витівкам.
Одним з таких у селі, що дав пакосникам слабинку, був дід Митро. Замість того щоб спіймати одного, другого, третього та добряче надерти бешкетникам вуха, покричить лише посоромить — і потому. Його двір розташовувався в самому центрі села поряд із сільбудом, тож далеко ходити для витівок не доводилося.
Одним із найпоширеніших вечірніх бешкетів сільських підлітків було «восковоє», або «тромбон» — уже сучасніша назва. Унизу або збоку нижньої віконної шибки, щоб бути непоміченими, намацували один зі штапівних цвяхів, дещо відгинали й прив’язували до нього кінець міцної нитки.
Тримаючи однією рукою нитку, а іншою шматок воску, поступово задкували, навощуючи натягнутий мотузок по всій довжині, аж до місця укриття самих витівників. Якщо по натягнутій, як струна, навощеній нитці бренькати пальцем, починала вібрувати віконна шибка, створюючи в хаті гул, наче від літака. Жартома так і казали: «Самальоти па хаті ліетають».
Гасова лампа-восьмилінійка, що стояла на комині, не багато давала світла невеликій хатині діда Митра та баби Олекси. Пічний черінь для порівняно високого господаря був закороткий. Лягаючи в куток головою, щоб не мерзли виставлені ноги, дід валянців не знімав. Чималі за розміром, вони різко вирізнялися на одвірковій стіні, відкидаючи величезну тінь у світлі лампи. Бачачи крізь вікно, що дідові валянці лежать нерухомо в горизонтальному положенні, бешкетники запускали першого «самольота». Щойно валянці та їхні тіньові двійники опускалися вертикально в напрямку припічної лежанки, хлопці давали відбій. Гул у хаті стихав, і господар знову повертався до свого пічного положення.
Після декількаразового сюди-тудикання ввірвався дідові терпець. Утім, ще більше обурювалася баба, яка щоразу голосніше сварилася та штурхала чоловіка під бік, вимагаючи нарешті покласти край цьому неподобству. Зрештою, Митрові довелося, крекчучи, злазити з печі. На зміну тіням від його валянців, що гойдалися в напрямку хатніх дверей, тепер по стінах і стелі повільно поповзла величезна тінь самого господаря. Це стало для бешкетників сигналом тікати якнайдалі...
Березові хрести — мовчазні свідки німецької окупації, яку не судилося пережити Дмитру Григоровичу та його дружині Олександрі Климентіївні, — скоро зотліли й розсипалися, залишивши по собі лише згадку в пам’яті односельців про ймовірне місце їхнього поховання.
Замість успадкованої молодшим сином Петром старої хати постала нова, добротна, з великими вікнами й не меншими шибками. Незмінним до двору залишився «тромбон» — естафетно від батьків до сина, від одного покоління сільських бешкетників до наступного...
Юрій ДАХНО
Вишивка Чернігівщини. Рушник 1930-х років.
Двоє синів — Демид та Григорій — і п’ять доньок: Юхима, Одарка, Ганна, Феодосія та Пелагея. Чотири Герасимові доньки повиходили заміж у своєму селі, а Одарка — у сусідню Шибиринівку. Присадибну ділянку, яка була дотична до двох сільських вулиць — центральної і Гоєвої Забарівки, — Герасим розділив поміж синами навпіл по ширині. Углиб батьківської ділянки постала хата старшого сина Демида. Молодший же Григорій, за українськими звичаями, залишився в батьківській хаті, що стояла на повороті при центральній вулиці села. Ця ж хата свого часу дісталася в спадок уже Григорієвому сину Дмитру.
— Учера восковоє, сєгодні оп’ять восковоє... куди вано гадісь! — жалівся сусідам дід Дмитро...
Не знаючи, чим себе вечорами зайняти, сільські підлітки «шниралі» по селу, аби десь яку «швайку впороть».
Трясли яблука та груші по чужих садках. Стежили й підглядали за парубками та дівчатами, що засідали на колодках чи лавочках. Цікаво ж бо було, принишкши за тином або десь у кущах, підслуховувати, про що старші «гамонять». Бігали попід сільськими хатами та стукали у вікна, щоб когось налякати. І якщо для підлітків це була лише жартівлива витівка, спосіб розважитися та посміятися, то для дорослих — порушення спокою і зайвий привід для хвилювань. Та далеко не всіх у селі бешкетники зачіпали, адже тих, від кого могли отримати жорстку відсіч, боялися й обходили їхні двори стороною. Натомість часто заглядали до господ лояльних односельців або тих, хто не міг належно протистояти їхнім витівкам.
Одним з таких у селі, що дав пакосникам слабинку, був дід Митро. Замість того щоб спіймати одного, другого, третього та добряче надерти бешкетникам вуха, покричить лише посоромить — і потому. Його двір розташовувався в самому центрі села поряд із сільбудом, тож далеко ходити для витівок не доводилося.
Одним із найпоширеніших вечірніх бешкетів сільських підлітків було «восковоє», або «тромбон» — уже сучасніша назва. Унизу або збоку нижньої віконної шибки, щоб бути непоміченими, намацували один зі штапівних цвяхів, дещо відгинали й прив’язували до нього кінець міцної нитки.
Тримаючи однією рукою нитку, а іншою шматок воску, поступово задкували, навощуючи натягнутий мотузок по всій довжині, аж до місця укриття самих витівників. Якщо по натягнутій, як струна, навощеній нитці бренькати пальцем, починала вібрувати віконна шибка, створюючи в хаті гул, наче від літака. Жартома так і казали: «Самальоти па хаті ліетають».
Гасова лампа-восьмилінійка, що стояла на комині, не багато давала світла невеликій хатині діда Митра та баби Олекси. Пічний черінь для порівняно високого господаря був закороткий. Лягаючи в куток головою, щоб не мерзли виставлені ноги, дід валянців не знімав. Чималі за розміром, вони різко вирізнялися на одвірковій стіні, відкидаючи величезну тінь у світлі лампи. Бачачи крізь вікно, що дідові валянці лежать нерухомо в горизонтальному положенні, бешкетники запускали першого «самольота». Щойно валянці та їхні тіньові двійники опускалися вертикально в напрямку припічної лежанки, хлопці давали відбій. Гул у хаті стихав, і господар знову повертався до свого пічного положення.
Після декількаразового сюди-тудикання ввірвався дідові терпець. Утім, ще більше обурювалася баба, яка щоразу голосніше сварилася та штурхала чоловіка під бік, вимагаючи нарешті покласти край цьому неподобству. Зрештою, Митрові довелося, крекчучи, злазити з печі. На зміну тіням від його валянців, що гойдалися в напрямку хатніх дверей, тепер по стінах і стелі повільно поповзла величезна тінь самого господаря. Це стало для бешкетників сигналом тікати якнайдалі...
Березові хрести — мовчазні свідки німецької окупації, яку не судилося пережити Дмитру Григоровичу та його дружині Олександрі Климентіївні, — скоро зотліли й розсипалися, залишивши по собі лише згадку в пам’яті односельців про ймовірне місце їхнього поховання.
Замість успадкованої молодшим сином Петром старої хати постала нова, добротна, з великими вікнами й не меншими шибками. Незмінним до двору залишився «тромбон» — естафетно від батьків до сина, від одного покоління сільських бешкетників до наступного...
Юрій ДАХНО
Вишивка Чернігівщини. Рушник 1930-х років.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |