Точка зору. Філософія життя

Ох і наробила шуму фраза Прем’єр-міністра Миколи Азарова, яка по-різному сприйнята в суспільстві. «Треба брати в руки лопату та на городи», — кинув він. Здавалося б, що ж тут такого? Заклик до праці, як і сама робота, ще ніколи не зашкодили нікому. Але ж чому тоді якраз ця фраза так обурила простих людей? Насамперед, тих людей, думаю так, які колись тяжко працювали на землі якраз отією лопатою. І що ж тепер вони мають?
В усьому є своя філософія. А в сільській місцевості вона особлива, бо ввібрала в себе не таку «стандартну» психологію, яку вивчають у вузах. Буваючи у відрядженнях, зупинишся іноді біля бабусь, котрі сидять на лавочці. Про різне вони говорять. Протестували вони на словах проти ющенківської влади (а було дійсно за що) і лають нинішню — януковичівську. Вони проти цієї української влади — та й усе. А чому? Коли запитуєш у них про це, розумієш, наскільки та, радянська влада вкарбувалась у свідомість. І в чомусь цих людей та їхні судження можна зрозуміти. Так, звичайно, надавалось безкоштовно житло, простий робітник міг поїхати за рахунок профспілки у закордоння, кожний міг скористатися безкоштовною медициною, освітою… Усе це дійсно було. Але серед таких благ мало хто замислюється над тим, скільки ота «безкоштовність» коштувала здоров’ю, а то й життю, сотням тисяч безневинних людей…
Не одна сільська сім’я втратила чи не єдиного сина, а ті, котрі поверталися додому ( і навіть не враховуючи «Афгану» та Чорнобиля), були не здатні створювати свої власні сім’ї. Чого лишень коштували молодим українцям два роки перебування в якій-небудь радіаційній ракетній військовій частині «єдіной і нєрушімой»? А скільки поневірянь, знущань натерпілись люди від тої «справедливої» влади? Удосвіта прокидалися, готували їсти сімейству, йшли на тяжку роботу, як на каторгу (часто майже безоплатно або за нещасні копійки), поверталися з тієї роботи, а вдома і город обробити треба, і тварин-птицю нагодувати, і знову ж таки — вечерю приготувати… І про все це самі ж і розповідають.
Нещодавно прочитав роман сучасного українського письменника Василя Шкляра «Ключ». Один із героїв твору, порівнюючи життя не в такій уже й далекій Франції, оцінює наше, щасливе-радянське: «Я ледь пам’ятав це небо, де стояла моя бабуся в синій кофтині у білий горошок, де стояли мої батько-мати, що так рано пішли з цього світу в те царство небесне, де плачуть, і плачуть, і плачуть пташки з мого раю-дитинства, такого короткого раю, що я лиш пам’ятаю, як мама мені подає пучечок суниць, такого короткого раю, що я лиш пам’ятаю, як моя бабуся копає-копає-копає-копає картоплю, вона сто років проходила в одній кофтині і сто років лише копала картоплю, вона копала її на колінах, копала рачки і лежачи, падаючи з ніг біля тієї картоплі, щоб потім, викопавши, знов загорнути її в землю — і так безкінечно, людина прийшла на цей світ, щоб сто років ходити в одній синій кофтині у білий горошок і сто років копати картоплю, щоб знову зарити її у землю, благаючи в Бога тільки дощу, більш нічого, тільки дощу, не знаючи, що на цьому світі є море, мартіні і Париж… Мій народ не придумав багатьох слів щодо тонкощів любовної гри, мій народ стояв сторчака на буряках, рачки стояв на картоплі, він убивався біля тієї картоплі, щоб наступної весни знов загорнути її у землю, і йому не було коли займатися, пардон, такими дурницями».
Ми раділи рідній і єдиній партії, що тримала українців, білорусів, росіян та інші народи в покорі, стримуючи нації від нормального розвитку…
На противагу нинішній системі і на захист колишньої, радянської, вісімдесятирічна баба Ніна із села Бурівка Городнянського району водночас і стверджує, і запитує: «А хіба зараз прості люди — не раби? Ми по-каторжному трудилися, як прокляті, а що маємо? Зараз мають усе ті, хто так, як ми, не працював».
От така концепція сільського, та й не тільки сільського, життя серед «оточуючого середовища», «стану особи», «наявної інфраструктури», «можливостей індивіда» та інших філософських понять. Філософія земного життя триває…
Сергій КОРДИК