Заповітне

А це про Федорця розповів мені гробар Піняшко. Він, ще один чоловік та Федорцьо ставили стовпи під нову огорожу на сільському кладовищі. Жінки принесли їм перекуску і до неї. От вони сидять у холодку, перепочивають, і Піняшко мрійно мовить:

«Після смерті я би волів лежати під цією смерекою».
«А я, - каже другий, - біля гробу свого батька».

«А я, - озвався Федорцього, - волів би лежати біля своєї Олени».
«Та ж вона жива!» - вигукнули копачі.
«Якраз тому…»

Десь у тих днях Федорцьо запитав гробаря: «Чому на цвинтарних брамах нічого не пишуть?»
«А нащо? І так усе всім ясно».
«Та не зовсім, Пішянку. Я би поставив знаєш який напис?»
«Який?»
«Вони знали, що помруть, але не вірили в це».

Із рукопису «Федорцьо, приятель сердечний».

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ