Люди як люди

Прощаючись зі мною біля хвіртки, Федорцьо зітхає:

«Знову жона буде бухтіти: як можна примудритися після вечірні добиратися якихось півкілометра додому дві-три години? Які кілометри, кажу їй, які години? Ти хочеш, аби я на заслуженому відпочинку рахував години і міряв свої ходи кроками?! Вона не розуміє, що за ті півкілометра я проминаю не лише каміння й дерева, але й людей. Як не стати до розмови, коли вони перші й стають. І повіряють своє. У того син на фронті, у тої корова має телитися, у того з сусідою конфлікт, у тої онук народився, у того кроля вкрали, той продає сіно, та збирається в Чехію на заробітки, той заплутався в Біблії, той на телевізор грішить, хтось жениться, хтось судиться, хтось лікується… Людям потрібні люди. Щоби їх вислухали й почули. Люди потребують уважливості... То як не вділити їм жменю розради чи крихту жартів?! Слово поза слово - бесіда. А бесіда про життя, скажу я тобі, і є життя…»

«Ви філософ людяності», - мовлю я.

«Не знаю, що се таке, - знічується Федорцьо, - але знаю, що людина з людьми має бути людиною... Знаєш: люди всі різні і всі по-своєму хороші. Якщо не бути надто прискіпливим і вимогливим до них. Видати, се і є моя філософія…»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. Із рукопису «Федорцьо, приятель сердечний».