Головна › Новини › ПОГЛЯД
Різдво із полтавським квестом
11-Січ-19 280 0.0 0
У багатьох із нас, так воно складається, є дві домівки: одна – та, де живеш, а друга – та, де народився. Бувати в другій, у батьків, на Різдвяні свята в мене виходило не завжди. Специфіка роботи. Але не тільки тому. З певного часу навіть намагалася оминати такі дні для поїздки: щось у наших полтавських краях робиться в цей період, чого розумом не збагнеш.

«Певний час» має конкретні виміри: якось ми умудрилися дорогою до моєї бАтьківщини двічі за раз пережити небуденні пригоди: спочатку автобус, яким їхали, скочуючись із немаленької гори, не зміг загальмувати й повернути на перпендикулярну дорогу – і на повному ходу полетів прямо. На щастя, кювет виявився неглибоким. На зворотньому шляху кілька днів потому одного з нашої компанії збила машина. Її повело по пухкому снігові, під яким лежала крига. Так ніжно збила: посадила на капот і скинула за кілька метрів у снігову кучугуру. Малий тоді сміявся: ти, тату, летів, як жаба... А вже як котрогось іншого, дуже морозного, Різдва наш рейсовий автобус доїхав з Києва до Борисполя і безнадійно зламався, а водій пообіцяв пересадити всіх своїх пасажирів на інший, який через пару годин приїде – ми вернулися до Києва і вирішили надалі в ці святкові дні сидіти на одному місці. Зрештою, ми наддніпрянці, а не галичани, наші родини не ставляться до святкових ритуалів настільки трепетно і ревно.

Та з часом з'являються в житті обставини непереборної сили, так би мовити. І вже що б ти там собі не думав, а їхати треба.

Світ неближній, але й не такий далекий: трохи менше ніж 300 кілометрів на схід. І ти їдеш туди вранці, сходить сонце, а під Борисполем на землю лягає такий туман, що як же там сідають бідні літаки зараз, думається? Видимість метрів 10 – 20. Полтавщина починається такою мальовничою красою, що навіть наш водій, який їздив же ж цією дорогою стоп'ятсот разів, знімає собі відео на телефон. Світ довкола в інії, такий тонкий чорно-білий дереворит... Пригод не сталося. Доїхали.

Вдома жде мама. Короткі розмови, розбір гостинців і новин, а далі – забіг на коротку дистанцію: наносити води з колодязя, яблук і картоплі з погреба, і найголовніше – дров зі старенького дровничка. Тепер їх півверанди (чи «пів-веранди», чи «пів веранди» вже?). Щоб не ходити мамі далеко. Дах дровничка низький, та й сам він мініатюрний – фітнес із пілатесом відпочивають, а басейн і тренька курять на балконі. Бо є всього кілька годин, аби все те зробити, поки не сіло сонце. А воно сіло о п'ятій, і все завмерло. Навіть у тих хатах кругом нашого острова, де ще живуть люди, не видно світла. Тишаааа...І ні зірочки тобі а небі. Зате не холодно – всього мінус шість.

Квест почався наступного ранку. Доробити вчорашні справи, і в дорогу. Вибрьохуюсь із наших снігів через рідний луг. Річка спить. Хоча хтось тут ходить і літає - видно чимало слідів. А людських - мало, і точно знаєш, чиї вони. Дорогу прочистили, але сніг знову сипле, значить, треба зайти в сільраду.

На зупинці із розмов місцевих жіночок стає ясно, що автобуса, який їздить нібито щодня між двома нашими найближчими райцентрами, сьогодні не буде. Пішки? Пішки. Сім кілометрів. Їх я ходила тисячу разів, але майже ніколи - на швидкість. Сьогодні саме той випадок, і часу мало. Добре, що в рюкзаку тільки мамині яблука...
Мета – київська маршрутка – не те щоб омріяна, але дуже бажана. Крім неї, є також поїзд, яким їздила ще Лариса Косач із мамою Ольгою. За ці понад сто років майже нічого не змінилося. Дві нічні пересадки – в Лохвиці й Ромодані, і на ранок наступного дня ти в Києві.

В дорозі все просто: головне – тримати темп. Не спинятись. Не посковзнутись і не гепнутись, хоч можливостей для цього багато. Голосувати? Після першого авто, водій якого, затягуючись сигаретою і окинувши мене поглядом, поїхав собі далі, перехотілося. Машин все одно мало. Ще менше знайомих, які їдуть у потрібний бік. Розвеселив рефрижератор з верблюдом на логотипі. Ну да, чим же ще возити верблюдів з Миргорода до Сум?..

А час летить. Нічого. Вже близько. От дійду до станції, там, може, спинятиму місцевих, їх більше їздить.
...О, рекорд: цей відрізок за стільки часу я ще ніколи не проходила. Залишається 20 хвилин до відправлення. Дороги ще трохи є, хіба таки не дійду вчасно? Он поворот за гіркою вже видно. Там моя мета. Може, подзвонити диспетчерці Олі, вона в цій компанії-перевізнику кілька років, мене по голосу впізнає і першою називає моє ім'я і прізвище? І що я скажу - «Олю, я вже майже дійшла до церкви»?.. Далі що? Ні.

Рівно о другій (друга – час відправлення) виходжу на фінішну пряму. Від пам'ятника загиблим у війні односельцям вже видно, що маршрутки ще нема, і я добіжу до неї в будь-якому разі. А що буде далі, не має значення.

До точки Х ми прибуваємо одночасно – я і маршрутка. Заходжу досередини, а там жодного вільного місця. Як це так? – дуже серйозно питаю водія. Мабуть, справді дуже серйозно, бо він вирішив зробити перекличку і зловити зайця. Зайців нема. Просто маршрутка теж на Київ, але не моя. Мабуть, я так про неї мріяла, що мені було послано аж дві :)

Вслід за першою з'явилась друга. Моя. Мій улюблений водій, блондин Володя. Це тільки тепер дізналась, що його звуть Володя, хоч їздила з ним багато разів. Два роки тому, наприклад, теж під Різдво, – по переметах, дорогу нашу (Е40) закрили для руху тільки надвечір того дня. А ми встигли прорватися. Теж було весело – завірюха, в Пирятині біля придорожніх магазинчиків снігу намело до пояса...

Ті, хто коли-небудь відчував теляче щастя – зрозуміють, про що я: після такої доби сидіти непорушно зі своїми ледь живими руками-ногами-спиною у салоні теплого спринтера, мліти від краєвидів за вікном на фоні сонця, що заходить, роздивлятися грушеві графіті і імпресіоністичні візерунки верб уздовж шляху... І більше - тобі - нічого - не треба.

А з Володиного приймача звучить скрябінське:
«Бо скоро Різдво – хатки всі снігом замело
Нове Різдво – вогником сміху дарує тепло
Буде Різдво – зіроньки з неба сіють добро...
Скоро Різдво!»
08.01 – 09.01.2019.

Ніна ЖЕЖЕРА



Теги:Полтавщина, Різдво, ніна Жежера


Читайте також



Коментарі (0)
avatar