Про натхнення і надих

Зі стареньким священиком ми зустрілися на Чернечій горі. Я прогулювався із псом, а він, очевидно, повертався зі своєї дачі. Впізнав мене – в церковній крамничці продається моя книжка. В долину ми спускалися разом, стримано говорили про се, про те.

– Щось пишете? – запитав він.
– Як сказати? Давно приміряюся почати одну велику річ.
– Про що?

Я розповів у загальних рисах про задум роману «Мафтей». Там, до речі, одним із героїв має бути печерний монах, наставник зелейника Мафтея.
– Мені вже цікаво, – сказав священик. – Напишіть цю книжку.

Я ніяково пояснив, що нагромадив купу матеріалу, уявно бачу сюжет, повно вже готових фрагментів, але й досі не вибрав тональність розповіді, яка повинна вестися від головного героя. Тобто – немає ще іскри, як кажуть водії, щоб завівся двигун…

– Вам це дасться.
– Якщо Бог поможе, – згодився я.
– Бог не пише книжок, – мовив священик із усмішкою. – І не робить ні олівців, ні паперу.
– Так, але дає натхнення.
– Натхнення, – задумливо повторив священик, наче пробуючи слово на звук і смак. – То поможіть Йому.
– Помогти? Богові? Чим?
– Аби натхнення прийшло за адресою…
Тепер ми всміхалися обидва.

…Правду кажучи, я не люблю цього слова – натхнення. В його корені вчувається якийсь запашок. Знаю більш давнє і точніше слово – надих. Воно глибше, чи то пак вище. Бо Згори. А відтепер, з часу тієї прогулянки, додатково знаю, що його треба заслужити. Як, зрештою, все вартісне в цьому світі.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ

З "Книги надиху. Уроки світу, Неба і людей".