Чим пахнуть книжки
Донька замовила через Нову пошту для дітей літературу. Розкішні книжки крутих видавництв. Я погладив лискучу обкладинку і мимоволі підніс но носа.
«Ти нюхаєш книжку?» - здивувалася донька.
«Так. І «Капітан Блад» Рафаеля Сабатіні чомусь не пахне ожиною».
«А чому має пахнути ожиною? - засміялася донька. - Вже краще морем».
«Моря не було. Був жаб‘ятник Бовч із каламутною водою і було море ожини».
І я розповів, чому книжки мого дитинства пахли ягодами та квітами.
Батьки, що почали на клаптику землі в Хусті будуватися, спровадили мене на канікули до баби Марти в село. Приволля для очей і ніг, роздолля для нехитрих ігор. Але розбуджений мозок просив поживи і для себе. І я знайшов її в кооперативному амбарчику заготконтори. Там завжди усміхнений єврей Берко приймав дари лісів і лугів. І обмінював їх на нитки-голки, свічки, дуст, гас та різне шило-мило. Була в обмінному фонді ще й запилюжена полиця з книгами, яка нікого не цікавила. Крім мене... Того літа зародила як дурна ожина. За день я набрав чималий алюмінієвий бідончик, і Берко з поблажливим смішком дав за неї пожовклого «Капітана Блада». Я зачаровано читав, мої руки пахли ожиною, і книжка також. За малиною довелося піднятися в Просіку. За неї я отримав «Тома Сойєра». Коли прочитав його, подався на ближню гору за чорницею. Так розжився на «Хатину дядька Тома». Сторінки про чорного добряка були позначені чорними плямками роздушених ягід…
Тоді приспів час зілля. І завдяки лантуху звіробою я прочитав «Печерного лева» Жозефа Роні. «Маленький бізон» Аркадія Фідлера пов‘язаний із запахом центорії, Мюнгаузен - кукурудзяних рилець, «Останній із могікан» - рутою-м’ятою, а подорож Нільса з дикими гусями супроводжував пряний дух чебрецю. Тільки «Дерсу Узала» пахнув, як і належить, лісом - грибами лисичками. За них Берко дав не тільки книжку, але й товстий зошит. Мабуть, відчув, що я «паперовий клієнт». У цей зошит, коли вичахла скупа книжкова поличка заготконтори, я став записувати свої історії…»
«Цікаво, а чим пахла перша доросла книга?» - запитала донька.
«Доросла? Це був Дон Кіхот, і він пахнув трішки димом, трішки кислим вином, трішки дощем і трішки пташиним пером замість закладки. Мабуть, так пахнуть мандрівники, що шукають себе на дорогах життя. Хтось забув книгу на вокзалі, а я, студент-першокурсник, їхав на навчання до Львова. За наукою, як у цьому житті не бути дурним, бідним і нещасним…»
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
«Ти нюхаєш книжку?» - здивувалася донька.
«Так. І «Капітан Блад» Рафаеля Сабатіні чомусь не пахне ожиною».
«А чому має пахнути ожиною? - засміялася донька. - Вже краще морем».
«Моря не було. Був жаб‘ятник Бовч із каламутною водою і було море ожини».
І я розповів, чому книжки мого дитинства пахли ягодами та квітами.
Батьки, що почали на клаптику землі в Хусті будуватися, спровадили мене на канікули до баби Марти в село. Приволля для очей і ніг, роздолля для нехитрих ігор. Але розбуджений мозок просив поживи і для себе. І я знайшов її в кооперативному амбарчику заготконтори. Там завжди усміхнений єврей Берко приймав дари лісів і лугів. І обмінював їх на нитки-голки, свічки, дуст, гас та різне шило-мило. Була в обмінному фонді ще й запилюжена полиця з книгами, яка нікого не цікавила. Крім мене... Того літа зародила як дурна ожина. За день я набрав чималий алюмінієвий бідончик, і Берко з поблажливим смішком дав за неї пожовклого «Капітана Блада». Я зачаровано читав, мої руки пахли ожиною, і книжка також. За малиною довелося піднятися в Просіку. За неї я отримав «Тома Сойєра». Коли прочитав його, подався на ближню гору за чорницею. Так розжився на «Хатину дядька Тома». Сторінки про чорного добряка були позначені чорними плямками роздушених ягід…
Тоді приспів час зілля. І завдяки лантуху звіробою я прочитав «Печерного лева» Жозефа Роні. «Маленький бізон» Аркадія Фідлера пов‘язаний із запахом центорії, Мюнгаузен - кукурудзяних рилець, «Останній із могікан» - рутою-м’ятою, а подорож Нільса з дикими гусями супроводжував пряний дух чебрецю. Тільки «Дерсу Узала» пахнув, як і належить, лісом - грибами лисичками. За них Берко дав не тільки книжку, але й товстий зошит. Мабуть, відчув, що я «паперовий клієнт». У цей зошит, коли вичахла скупа книжкова поличка заготконтори, я став записувати свої історії…»
«Цікаво, а чим пахла перша доросла книга?» - запитала донька.
«Доросла? Це був Дон Кіхот, і він пахнув трішки димом, трішки кислим вином, трішки дощем і трішки пташиним пером замість закладки. Мабуть, так пахнуть мандрівники, що шукають себе на дорогах життя. Хтось забув книгу на вокзалі, а я, студент-першокурсник, їхав на навчання до Львова. За наукою, як у цьому житті не бути дурним, бідним і нещасним…»
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |