Засолодити душу
...Того дня не вибігаю з дідових воріт, а в и с т у п а ю .
В пучці правої руки міцно затиснута подушечка, та не проста чи полосата, а щедро викупана в розсипах какао, а начинка -не якесь там повидлечко, а майже шоколад...хай і помадка, але ж пахне шоколадом! Цукерку дала мені сусідська дівка Катерина, вона, мабуть, закохана в мого дядька Віктора, якому скоро до призову, тому кличе мене в гості, вчить вишивати, розпитує про Віктора, а сьогодні дала дві подушечки, загорнуті в клаптик паперу. Одну я одразу засунула за щоку і не зчулась, як з'їла. А друга лежала в кишеньці пальтечка й аж стогнала, щоб я її швидше витягла на світ божий. Час настав: біля воріт зупинилися мої друзяки- пора! Першим цукерку помітив Васько: - Ділись! Галька й Лєна задивилися мовчки.
-Одна вона в мене! А нас четверо!
-Скупих миші гризуть,-пискнула Галя.
Мишей я боюся. Тому затискаю подушечку пальцями так міцно, що цукерка пітніє і лишає на пучках коричневий солод, і обережно підношу до Васькових губів. Він злегка клацає зубами, але я встигаю відвести руку- у подушечки лишилося три ріжечки, але не страшно, ми їх поділили по справедливості. Боялися одразу ковтнути слину, обережно водили язиком по губах, облизувалися.
-Смачна була подушечка, засолодили душу!-Лєнка серед нас найрозумніша, вміє сказати.
Відтоді я й запам'ятала- як це і що це -засолодити душу. Відтоді моя любов до цукерок-подушечок,і я й сьогодні не братиму це солодке чудо в "лапки": пузатенька, з начинкою, з чотирма льодянистими ріжечками...Хочеш- трощи її одразу, щоб аж скалки на зубах затріщали, хочеш- легенько пролизуй дірочку збоку, почуєш на язиці смак повидла,хочеш-тримай за щокою, доки розтане, розтечеться до самого серця солодкою насолодою.
Словом, друзі мої, ровесники, люди поважніші і ті, хто молодший, давайте засолодимо душі цієї осінньої днини! Згадаймо наші цукерочки. Згадавши подушечки,не забуду про бомбони, кругленькі, цукристі, з начиночкою.Білі чи смугасті. Карамельні, поважні, такі собі брати поважних, бо в паперових обгортках карамельок з фруктовими начинками. А різнокольорові горошки, а морські камінці з родзинками або й горішками! А барбариски, а м'ятні, а дюшески -довгограюче сімейство льодяників! А базарні, від діда чи баби, півники-білочки-зайчики, що терпляче чекали на дерев'яних шпичках, доки вони пофарбують твої ще молочні зуби червоним та зеленим, а язик, зазирнувши в дзеркало, побачить райдугу...А ще з базару привозили чубаті довгі цукерки, варені з цукру і здобрені есенціями. А іриски, всі ці ключики, тузики, кіс-киськи! Якось баба пробалакалася, що їх варять,- скільки експериментів проведено біля плити, скільки википіло молока і згоріло цукру в змовницькій тиші хати, залишеної на тебе! А багатющі часи всіляких помадок прем'єра - наче підлітки перехідного періоду, що поглядають на обрій, за яким - шоколадні весна, червоний мак, каракуми.А десь оці солодкі до нудоти плитки, або червонощока "Альонка",але...інтуїтивно я завжди відчувала, що плитка шоколаду це щось зовсім інше, бодай таке, як "Спорт"або "Спартак", але їхня ера ще далеко, за студентськими обріями, де шоколад вже стає майже харчем. А поки дитинство, в якому солодиш душу і збираєш фантики в коробку з-під монпансьє. І тихенько приховуєш свої таємниці від дорослості: як моя дружня "канпанія"(так тітка Марія казала) ходила на весілля і чемно стояла біля воріт, чекаючи, коли благословлять молодих та обсипатимуть їх цукерками й копійками, а ми назбираємо їх- не тому, що голодні, а тому, що радісні, що душі у нас і так ще солодкі й веселі.
Блажен, хто змолоду був молодий, хто зберіг у собі оту дитинність. Одного разу мій любий прислав мені у часи дефіциту не ковбасу чи гречку, а цілу посилку цукерок, і я зрозуміла, що це -мій чоловік.
Ах, скільки цукеркових історій, дитячих і дорослих, зберігає кожен з нас! Саме отих, що засолоджували душу. Здається мені, що їх варто згадати. Під чай, під каву, під посмішку.
Розповім і я таку усміхнену історію. Свого часу я працювала у видавництві "Молодь", була причетна до виходу в світ багатьох хороших і різних поетичних книжок. І ось одного разу отримаю товстелезний рукопис від Василя Діденка, з Гуляй Поля Запорізької області- там він проживав літо 1985 року. До рукопису знаменитий автор пісні "На долині туман" додав лист спеціально для мене: " дорога Любо! Прочитай уважно рукопис, бо мені було ніколи. Якщо ти це зробиш, я тобі куплю багато ось цих цукерок. Василь." До листа автором додавалися фантики цукерок "Червоний мак" та "Мішка на Півночі".
Я довго сміялася, усміхаюся й тепер-"Мак червоний в росі"-діденків рядок з пісні і медведики на повалених деревах - вічний привид поетів часів соціалізму. Діденкові метафори завжди були багатошаровими. А він дуже дотепним чоловіком, який, хоч і загрався та уяви не втрачав. Як дитина.
Будьте, як діти! Засолоджуйте душу, вона того варта.
Любов ГОЛОТА
В пучці правої руки міцно затиснута подушечка, та не проста чи полосата, а щедро викупана в розсипах какао, а начинка -не якесь там повидлечко, а майже шоколад...хай і помадка, але ж пахне шоколадом! Цукерку дала мені сусідська дівка Катерина, вона, мабуть, закохана в мого дядька Віктора, якому скоро до призову, тому кличе мене в гості, вчить вишивати, розпитує про Віктора, а сьогодні дала дві подушечки, загорнуті в клаптик паперу. Одну я одразу засунула за щоку і не зчулась, як з'їла. А друга лежала в кишеньці пальтечка й аж стогнала, щоб я її швидше витягла на світ божий. Час настав: біля воріт зупинилися мої друзяки- пора! Першим цукерку помітив Васько: - Ділись! Галька й Лєна задивилися мовчки.
-Одна вона в мене! А нас четверо!
-Скупих миші гризуть,-пискнула Галя.
Мишей я боюся. Тому затискаю подушечку пальцями так міцно, що цукерка пітніє і лишає на пучках коричневий солод, і обережно підношу до Васькових губів. Він злегка клацає зубами, але я встигаю відвести руку- у подушечки лишилося три ріжечки, але не страшно, ми їх поділили по справедливості. Боялися одразу ковтнути слину, обережно водили язиком по губах, облизувалися.
-Смачна була подушечка, засолодили душу!-Лєнка серед нас найрозумніша, вміє сказати.
Відтоді я й запам'ятала- як це і що це -засолодити душу. Відтоді моя любов до цукерок-подушечок,і я й сьогодні не братиму це солодке чудо в "лапки": пузатенька, з начинкою, з чотирма льодянистими ріжечками...Хочеш- трощи її одразу, щоб аж скалки на зубах затріщали, хочеш- легенько пролизуй дірочку збоку, почуєш на язиці смак повидла,хочеш-тримай за щокою, доки розтане, розтечеться до самого серця солодкою насолодою.
Словом, друзі мої, ровесники, люди поважніші і ті, хто молодший, давайте засолодимо душі цієї осінньої днини! Згадаймо наші цукерочки. Згадавши подушечки,не забуду про бомбони, кругленькі, цукристі, з начиночкою.Білі чи смугасті. Карамельні, поважні, такі собі брати поважних, бо в паперових обгортках карамельок з фруктовими начинками. А різнокольорові горошки, а морські камінці з родзинками або й горішками! А барбариски, а м'ятні, а дюшески -довгограюче сімейство льодяників! А базарні, від діда чи баби, півники-білочки-зайчики, що терпляче чекали на дерев'яних шпичках, доки вони пофарбують твої ще молочні зуби червоним та зеленим, а язик, зазирнувши в дзеркало, побачить райдугу...А ще з базару привозили чубаті довгі цукерки, варені з цукру і здобрені есенціями. А іриски, всі ці ключики, тузики, кіс-киськи! Якось баба пробалакалася, що їх варять,- скільки експериментів проведено біля плити, скільки википіло молока і згоріло цукру в змовницькій тиші хати, залишеної на тебе! А багатющі часи всіляких помадок прем'єра - наче підлітки перехідного періоду, що поглядають на обрій, за яким - шоколадні весна, червоний мак, каракуми.А десь оці солодкі до нудоти плитки, або червонощока "Альонка",але...інтуїтивно я завжди відчувала, що плитка шоколаду це щось зовсім інше, бодай таке, як "Спорт"або "Спартак", але їхня ера ще далеко, за студентськими обріями, де шоколад вже стає майже харчем. А поки дитинство, в якому солодиш душу і збираєш фантики в коробку з-під монпансьє. І тихенько приховуєш свої таємниці від дорослості: як моя дружня "канпанія"(так тітка Марія казала) ходила на весілля і чемно стояла біля воріт, чекаючи, коли благословлять молодих та обсипатимуть їх цукерками й копійками, а ми назбираємо їх- не тому, що голодні, а тому, що радісні, що душі у нас і так ще солодкі й веселі.
Блажен, хто змолоду був молодий, хто зберіг у собі оту дитинність. Одного разу мій любий прислав мені у часи дефіциту не ковбасу чи гречку, а цілу посилку цукерок, і я зрозуміла, що це -мій чоловік.
Ах, скільки цукеркових історій, дитячих і дорослих, зберігає кожен з нас! Саме отих, що засолоджували душу. Здається мені, що їх варто згадати. Під чай, під каву, під посмішку.
Розповім і я таку усміхнену історію. Свого часу я працювала у видавництві "Молодь", була причетна до виходу в світ багатьох хороших і різних поетичних книжок. І ось одного разу отримаю товстелезний рукопис від Василя Діденка, з Гуляй Поля Запорізької області- там він проживав літо 1985 року. До рукопису знаменитий автор пісні "На долині туман" додав лист спеціально для мене: " дорога Любо! Прочитай уважно рукопис, бо мені було ніколи. Якщо ти це зробиш, я тобі куплю багато ось цих цукерок. Василь." До листа автором додавалися фантики цукерок "Червоний мак" та "Мішка на Півночі".
Я довго сміялася, усміхаюся й тепер-"Мак червоний в росі"-діденків рядок з пісні і медведики на повалених деревах - вічний привид поетів часів соціалізму. Діденкові метафори завжди були багатошаровими. А він дуже дотепним чоловіком, який, хоч і загрався та уяви не втрачав. Як дитина.
Будьте, як діти! Засолоджуйте душу, вона того варта.
Любов ГОЛОТА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |