Прильот, внук, реалії війни

Теплий вечір. На скамейці під під'їздом затишно й літньо.

Але прозорість літнього вечора розсікає тонкий пронизливий свист. Мозок сигналить:"Небезпека!". Встигла тільки підняти погляд до неба, бо свистячий звук геть не схожий на звичне дзижчання ненависних дронів. За рогом будинку за лічені долі секунди- бабах! Не встигла навіть підвестись і забігти в під'їзд.

Блискавична думка:"У квартирі ж малий сам!" Тут доросла психіка дає збій, а то дитина!
На вулиці чуються голоси, крики, дитячий плач. Злітаю по сходах, не відчуваючи ніг, різко відкриваю двері квартири, готова втішати, заспокоювати, вибачатись, що не була поруч у таку страшну мить.

Маленький мужчина зустрічає цілковитим спокоєм і недитячими роздумами:
- Прильот, бабусю?
Мовчки киваю головою.
- Ну, тоді я у ванну. Правило трьох стін? І ти іди зі мною.
- Якщо зможеш сам побути, я вийду на вулицю, треба дізнатись ситуацію.
- Зможу. Я що, маленький? Мені вже десять. Токо далеко не йди.

Ледь вийшла на поріг- знову вибух. Теж поруч. Дякувати Богу, диму й руйнувань поблизу не видно. Повертаюсь.
-Йди сюди, я тобі теж з дивану подушку приніс, щоб було зручніше сидіти. Фігово, що вай-фаю нема - мабуть, кабель перебили.
Поки я відповідаю на дзвінки й заспокоюю рідних, мовчить. Ледь поклала трубку-
- Мама панікує? Хай не біжить до нас, сидить у будинку. З нами ж все в порядку.

Поклацав безінтернетний телефон:
- Ще стрілятимуть? Я щось проголодався, на кухню б вийти. Але поки тривога- не можна?
- Краще посидь поки тут. Від голоду за такий короткий час ще ніхто не вмирав.
- Знаю. Без води людина може протриматись три дні, а без їжі - місяць. Вода тут є, а тривога ж місяць не триватиме?

І, помовчавши:
- Можна, я матюкнусь? Коли тут танки перли, ти мені дозволяла... Я токо скажу, шо русня- .........!!!!!
- Та вже сказав. Не лаятиму. Хай би їхні діти всі до одненького і народжувались, і жили на унітазах. А краще б не народжувались...
- Тобі полегшало?
- Ні.
- То пішли чаю з бутербродом поп'єм. Потім досидимо у ванній. Ще ж тривога буде не раз. Не бійся- як вночі, я тебе розбуджу.

Реалії війни. І нинішнього дитинства. Хай хтось потім спробує розказати цьому поколінню про "ми же братья".

Світлана ТОМАШ