Стадіон. Війна.

Мій останній щоденний променад на місцевому стадіоні був 23 лютого. Сьогодні вперше відтоді знову прийшла сюди. Що змінилось?

Тоді, півроку назад, була зачаровуюча зима. У світлі ліхтарів лагідно кружляли сніжинки. Щоденний вечірній спокій протягом двох годин без телефону, дзвінків, комп'ютера- тільки сам на сам зі своїми думками. Як я обожнювала ці миті!

Вже після звільнення, зустрічаючи в місті колег по вечірніх "марафонах", перепитували один одного:"На стадіон ходиш?". І відводили очі:"Ні". Ніби зраджували якомусь потаємному куточку душі.

Сьогодні тут осінь. Яскраво зелений акуратний газон футбольного поля контрастує з жовтизною осіннього листя не деревах біля зони відпочинку.

Порожньо. Сіється дощ. Але додому не хочеться тікати. Коло за колом- чи увійду одразу у звичний ритм? Заважають думки.

Сьогодні на базарі біля тютюнового кіоску поступилась чоловіку. Він розгублено попрохав пачку цигарок. Потім передумав і попросив дві. Видно, що не курець. Зустрілись поглядом і душа зледеніла. Це його пост перевернув світ: "Сьогодні загинув наш син...".

Розгублююсь і вперше я, текстовик по життю, не знаходжу слів... "Це... ваш... хлопчик?"... І повітря насичується безкінечним болем :"Так. Це вже другий мій син загинув на цій війни... Перший пропав без вісті..." Незгарбно забирає цигарки і тихо відходить. Крок- біль. Крок- біль...

Стадіон... Лупить дощ. А я бачу ті батьківські очі, що пронизали душу вранці... Я не плачу. Бо я принципі не плачу ніколи. То дощ...

Десять кругів натомість звичних шістнадцяти. Ноги човгають. Стадіон не той. Дерева не ті. Життя не те. Я не та. Ми не ті.

Проклята війна. Ти відібрала у мене мене...

Світлана ТОМАШ