Наші тати, наші мами…

Пригадалося далеке-далеке дитинство, і ми, босоногі, в своєму «штабі», стуленому з жердин і накритому дірявими лантухами. Сидимо і хвалимося одне одному.

«Мій тато, – гордо звіщаю я, – за ніч прочитує книжку. Хоча мама й свариться».
«Ого, цілу книжку?!» – хтось присвистує з подиву.
«Цілу, і то не тоненьку, і не дитячу…»

«А мій опу, – перебирає естафету малий угорець Габор, – може з’їсти за обідом дванадцять кнедлів. Хоча мама й свариться…»
«Аж дванадцять?!» – хтось захоплено перепитує. І я сумовито спостерігаю, як блідне книжковий подвиг мого тата.
«Дванадцять, – смачно підтверджує Габор. – І то ще з підливою і не запиваючи водою…»

«А мій папа, – гонористо підхоплює Вадік, – взагалі не п’є воду. Ні краплі».
«А що ж він п’є?» – засвічуються з цікавості наші очі.
«Тільки водку і пиво. Хоча мама й ругається…»

Так ось чому, здогадуюся я, Вадікова мама не ходить до вуличного колодязя, як інші матері. А його папа взагалі не ходить вулицею, хоча в нього розкішне синє галіфе і блискучі рипучі ялові чоботи. Його возить чорна "Победа".

… Ось що згадалося зараз, коли з кухні долинуло: «Залишай свої книги – обід готовий. Сьогодні кнедлі з грибовою підливою…»
"Чарунки днів".

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ