Велике слово
Кожен день дитинства розпечатували і вінчали бабині слова: «Вставай здоровий!», «Лягай здоровий!» А між ними… «Смакуй здоровий!» – коли подавала щось на стіл. Чи – «Пий здоровий!» А коли я рушав за водою в Джублик, чи за грибами в Хащину, чи купатися на Синявку, то чув услід: «Ходи здоровий!» Рясно родили сливи «пенеґи» в саду. Баба трусила, а я ходив із кошаркою. «Збирай здоровий!»
Пізніше, коли стала «тратити очі», я вечорами розгортав її Псалтир. І баба втішно підохочувала: «Читай здоровий!»
Після закінчення школи я повергнув у шок свою тотально педагогічну родину – навідріз відмовився йти вчитися на вчителя. Це розцінили як одноосібний бунт проти устоїв династії. «Що ж ти будеш робити?» – в розпачі запитали мене на сімейній раді. «Писати», – сказав я. На цей черговий каприз вони ще більше хмурилися, хмикали й крутили носами. І тільки баба Марта, котра сиротою змогла «виходити» лише чотири класи, вибравши момент, по-змовницьки підморгнула мені й тихо мовила:
«Пиши здоровий!..»
Показати себе людям
Час від часу батько полишав свою роботу в кабінеті чи в саду і весело сповіщав: «Піду показати себе людям». Мився, голився, одягав чисту сорочку і краватку. І брав із собою на той «показ» мене, малого.
У місті ми пили мінералку або томатний сік за високим столиком гастрономі «Карпати», обходили, прицінюючись, міжряддя ринку, заходили до редакції, де пахло кислим папером і цигарковим димом, зупинялися біля дошки пошани, де висіло фото нашого сусіда-муляра дядька Василя, їли гарячі пиріжки, які продавала тітка Моніка в білому чепчику. Потім дивилися кіно в «Ювілейному», а під вечір прогулювалися між трояндовими кущами парком «Дружба». І майже на кожному кроці батька зупиняли люди, заклопотано або радісно щось розповідали, довго й неохоче прощалися. А дорогою він купував буханець «довгого» сірого хліба і для мене солодкі брунатні подушечки з повидлом.
… А тепер, щоб «показати себе людям», не треба й злазити з ліжка і взувати капці. Досить торкнутися миші – і ввійти у фейсбук.
Інші люди, інші миші…
Просто життя
Телефоную матері:
«Привіт. Чим займаєшся?»
«Я вже нічим не займаюся. Просто живу...»
З книги " Срібний ключ". Про сокровенне.
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
Пізніше, коли стала «тратити очі», я вечорами розгортав її Псалтир. І баба втішно підохочувала: «Читай здоровий!»
Після закінчення школи я повергнув у шок свою тотально педагогічну родину – навідріз відмовився йти вчитися на вчителя. Це розцінили як одноосібний бунт проти устоїв династії. «Що ж ти будеш робити?» – в розпачі запитали мене на сімейній раді. «Писати», – сказав я. На цей черговий каприз вони ще більше хмурилися, хмикали й крутили носами. І тільки баба Марта, котра сиротою змогла «виходити» лише чотири класи, вибравши момент, по-змовницьки підморгнула мені й тихо мовила:
«Пиши здоровий!..»
Показати себе людям
Час від часу батько полишав свою роботу в кабінеті чи в саду і весело сповіщав: «Піду показати себе людям». Мився, голився, одягав чисту сорочку і краватку. І брав із собою на той «показ» мене, малого.
У місті ми пили мінералку або томатний сік за високим столиком гастрономі «Карпати», обходили, прицінюючись, міжряддя ринку, заходили до редакції, де пахло кислим папером і цигарковим димом, зупинялися біля дошки пошани, де висіло фото нашого сусіда-муляра дядька Василя, їли гарячі пиріжки, які продавала тітка Моніка в білому чепчику. Потім дивилися кіно в «Ювілейному», а під вечір прогулювалися між трояндовими кущами парком «Дружба». І майже на кожному кроці батька зупиняли люди, заклопотано або радісно щось розповідали, довго й неохоче прощалися. А дорогою він купував буханець «довгого» сірого хліба і для мене солодкі брунатні подушечки з повидлом.
… А тепер, щоб «показати себе людям», не треба й злазити з ліжка і взувати капці. Досить торкнутися миші – і ввійти у фейсбук.
Інші люди, інші миші…
Просто життя
Телефоную матері:
«Привіт. Чим займаєшся?»
«Я вже нічим не займаюся. Просто живу...»
З книги " Срібний ключ". Про сокровенне.
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |