Козак серед дикунів Нової Гвінеї
17 липня виповнюється 180 років із дня народження Миколи Миколайовича МИКЛУХО-МАКЛАЯ, всесвітньо відомого мандрівника, антрополога, етнографа, гуманіста.
Походив із козацько-старшинського роду із фамільним гербом, яким було обдаровано звитяжців роду: курінного отамана Охріма Макуху та прадіда Степана (на прізвисько Махлай), якій відзначився під час визволення Очакова. Сам видатний антрополог завжди підкреслював своє українське походження: «Мої предки родом із України, і були козаками з Дніпра».
Батько зі Стародубщини, закінчив Ніжинський ліцей та навчався в петербурзькому інституті Корпусу інженерів шляхів сполучення (за сприяння нащадків гетьмана Кирила Розумовського). Мати мала німецько-польське походження та була високоосвіченою жінкою.
У дитинстві майбутній мандрівник був кволою дитиною: через частковий параліч голосових зв’язок став заїкою на 12 років та залишився на все життя гаркавим. Миколка здебільшого був полишений сам на себе. Читати й писати навчився ще в чотири роки й до семи опанував багато книжок, знав латину, французьку, німецьку мови, чудово малював і грав на фортепіано. Та його не прийняли навіть в початкову школу: був дуже кволий та здавався недорікуватим. Але коли нарешті пішов навчатися, то для всіх виявився загадкою.
Вступаючи до третього класу лютеранської школи, він подав три власні літературні переклади: з латини – на 200 сторінок трактат Цицерона, з французької – повість Вольтера «Кандид», із німецької – уривки з праць Гегеля. Миколці було одинадцять! Хлопчик законспектував роботи натураліста давнини Плінія, читав Цезаря, Петрарку, знав напам’ять німецькою всього «Фауста» Гете й «Гайдамак» Шевченка. А у своєму щоденнику вів суперечку з давньоримським філософом Сенекою: «Немає великих звершень розуму без великих випробувань душі…».
Здобував освіту у Санкт-Петербурзі, де його батько будував найважливіші ділянки Петербурзько-Московської залізниці. Після навчання у 2-ій гімназії був вільним слухачем фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету. 1864 року за участь у студентському русі його виключили з університету: «…я не міг вступити до жодного іншого вищого навчального закладу Росії, оскільки перебував під наглядом поліції. Тому мені довелося їхати навчатись у Німеччину», - писав у спогадах Микола Миколайович. Тут він вчився на філософському факультеті Гейдельберзького університету, на медичних факультетах Лейпцізького та Ієнського університетів. Згодом він залишається працювати асистентом професора Геккеля, займаючись порівняльною анатомією тварин та вивченням фауни моря. Тоді ж здійснив свої перші подорожі на Канарські острови, в Італію, на береги Червоного моря, де займався дослідженнями етнографічного характеру.
Своє гуманістичне завдання Маклай вбачав у науковому доведенні рівності різних людських рас. Так 19 вересня 1871 року, подолавши шлях довжиною в 10 місяців військовим корветом «Витязь», молодий дослідник ступив із двома неозброєними супутниками на єдину terra incognita земної кулі, якою у той час вважалась територія тропічної Нової Гвінеї. Тут ще мали можливість ховатись нові органічні форми та мешкала малодосліджена раса папуасів, яка перебувала на рівні доби неоліту.
Миколі Миколайовичу довелося проявити велику витримку, мужність, винахідливість, вивчити тубільну мову, щоб зблизитись з папуасами й залишитись жити серед них. Трирічне перебування серед папуасів дозволило етнографу дослідити їх традиції, побут, звичаї, вірування, мистецтво тощо та довести, що папуаси є людською расою (не проміжною ланкою в еволюції від мавпи до людини).
Сприйнявши вчення про еволюцію органічного світу, він вважав людські раси спорідненими за своїм походженням, виникнення відмінностей між людьми пояснював впливом природних і соціальних умов, заперечував існування так званих нижчих рас, стверджував: «…в моральному відношенні папуаси можуть посперечатись з європейцями, вихованими в лицемірстві й показній цнотливості». Щоб довести це, вчений здійснив десять видатних подорожей, які були дуже важкими та небезпечними. В одній з них затятий холостяк, якому вже було 34 роки, зустрів Маргарет Робертсон. І наймолодша донька губернатора південних колоній Великої Британії не встояла перед харизмою Маклая, зробивши його щасливим.
В акваторії Тихого океану вчений провів загалом понад 12 років. За цей час він здійснив подорожі на острови Океанії, Малакку, Яву, Австралію, Філіпини, Мікронезію, Меланезію… Не повірите, але деякі країни вчений вивчав … пішки! Як, зокрема, Марокко. Свої дослідження викладав у наукових працях, публічних лекціях, занотовував у записниках, експедиційних щоденниках, листах … Після смерті автора вийшла його книжка «Серед дикунів «Нової Гвінеї», а рукописи австралійського фонду архіву Маклая ще чекають на своїх дослідників.
Влітку 1887 року Миклухо-Маклай повертається з дружиною та двома синами до Санкт-Петербурга. У трюмі корабля приїздять унікальні колекції, зібрані вченим за десятиліття мандрів. Попри тяжкий стан здоров’я дослідник посилено готував свої наукові праці до публікації, виступав з публічними лекціями. Але передчасна смерть 14 квітня 1888 року обірвала його коротке, важке, сповнене драматизму, але яскраве, мов спалах блискавки, життя.
Великий вчений залишив світові 160 праць з антропології, порівняльної анатомії, метеорології, зоології та етнографії. Його дослідження залишаються унікальними, неповторними в сучасних антропологічних умовах. Ім’я його закарбоване в назвах астероїда та 300 кілометрів узбережжя острова Нова Гвінея – Берег Миклухи-Маклая.
Миклуху-Маклая називали Лицарем гуманізму, папуаси пам’ятають його як Людину з Місяця, а 1996 року йому було надано титул Громадянина світу ЮНЕСКО. Так справдилося його пророче передбачення, яке було занотоване ще у дитячому щоденнику: «Необхідно щось важливе зробити для людей, і лише тоді ти – людина».
Чернігівщина пишається видатним гуманістом, дослідження й відкриття якого справді належать усьому людству. 1964 року в Батурині було відкрито Історико-культурний центр "Вітрила Маклая", який було створено нащадками видатного мандрівника. Музейні експозиції надають нам змогу побачити галерею портретів представників роду, самого дослідника та його родини; родовий герб, екзотичні експонати етнографічних експедицій.
Ольга ЧИРИК
Походив із козацько-старшинського роду із фамільним гербом, яким було обдаровано звитяжців роду: курінного отамана Охріма Макуху та прадіда Степана (на прізвисько Махлай), якій відзначився під час визволення Очакова. Сам видатний антрополог завжди підкреслював своє українське походження: «Мої предки родом із України, і були козаками з Дніпра».
Батько зі Стародубщини, закінчив Ніжинський ліцей та навчався в петербурзькому інституті Корпусу інженерів шляхів сполучення (за сприяння нащадків гетьмана Кирила Розумовського). Мати мала німецько-польське походження та була високоосвіченою жінкою.
У дитинстві майбутній мандрівник був кволою дитиною: через частковий параліч голосових зв’язок став заїкою на 12 років та залишився на все життя гаркавим. Миколка здебільшого був полишений сам на себе. Читати й писати навчився ще в чотири роки й до семи опанував багато книжок, знав латину, французьку, німецьку мови, чудово малював і грав на фортепіано. Та його не прийняли навіть в початкову школу: був дуже кволий та здавався недорікуватим. Але коли нарешті пішов навчатися, то для всіх виявився загадкою.
Вступаючи до третього класу лютеранської школи, він подав три власні літературні переклади: з латини – на 200 сторінок трактат Цицерона, з французької – повість Вольтера «Кандид», із німецької – уривки з праць Гегеля. Миколці було одинадцять! Хлопчик законспектував роботи натураліста давнини Плінія, читав Цезаря, Петрарку, знав напам’ять німецькою всього «Фауста» Гете й «Гайдамак» Шевченка. А у своєму щоденнику вів суперечку з давньоримським філософом Сенекою: «Немає великих звершень розуму без великих випробувань душі…».
Здобував освіту у Санкт-Петербурзі, де його батько будував найважливіші ділянки Петербурзько-Московської залізниці. Після навчання у 2-ій гімназії був вільним слухачем фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету. 1864 року за участь у студентському русі його виключили з університету: «…я не міг вступити до жодного іншого вищого навчального закладу Росії, оскільки перебував під наглядом поліції. Тому мені довелося їхати навчатись у Німеччину», - писав у спогадах Микола Миколайович. Тут він вчився на філософському факультеті Гейдельберзького університету, на медичних факультетах Лейпцізького та Ієнського університетів. Згодом він залишається працювати асистентом професора Геккеля, займаючись порівняльною анатомією тварин та вивченням фауни моря. Тоді ж здійснив свої перші подорожі на Канарські острови, в Італію, на береги Червоного моря, де займався дослідженнями етнографічного характеру.
Своє гуманістичне завдання Маклай вбачав у науковому доведенні рівності різних людських рас. Так 19 вересня 1871 року, подолавши шлях довжиною в 10 місяців військовим корветом «Витязь», молодий дослідник ступив із двома неозброєними супутниками на єдину terra incognita земної кулі, якою у той час вважалась територія тропічної Нової Гвінеї. Тут ще мали можливість ховатись нові органічні форми та мешкала малодосліджена раса папуасів, яка перебувала на рівні доби неоліту.
Миколі Миколайовичу довелося проявити велику витримку, мужність, винахідливість, вивчити тубільну мову, щоб зблизитись з папуасами й залишитись жити серед них. Трирічне перебування серед папуасів дозволило етнографу дослідити їх традиції, побут, звичаї, вірування, мистецтво тощо та довести, що папуаси є людською расою (не проміжною ланкою в еволюції від мавпи до людини).
Сприйнявши вчення про еволюцію органічного світу, він вважав людські раси спорідненими за своїм походженням, виникнення відмінностей між людьми пояснював впливом природних і соціальних умов, заперечував існування так званих нижчих рас, стверджував: «…в моральному відношенні папуаси можуть посперечатись з європейцями, вихованими в лицемірстві й показній цнотливості». Щоб довести це, вчений здійснив десять видатних подорожей, які були дуже важкими та небезпечними. В одній з них затятий холостяк, якому вже було 34 роки, зустрів Маргарет Робертсон. І наймолодша донька губернатора південних колоній Великої Британії не встояла перед харизмою Маклая, зробивши його щасливим.
В акваторії Тихого океану вчений провів загалом понад 12 років. За цей час він здійснив подорожі на острови Океанії, Малакку, Яву, Австралію, Філіпини, Мікронезію, Меланезію… Не повірите, але деякі країни вчений вивчав … пішки! Як, зокрема, Марокко. Свої дослідження викладав у наукових працях, публічних лекціях, занотовував у записниках, експедиційних щоденниках, листах … Після смерті автора вийшла його книжка «Серед дикунів «Нової Гвінеї», а рукописи австралійського фонду архіву Маклая ще чекають на своїх дослідників.
Влітку 1887 року Миклухо-Маклай повертається з дружиною та двома синами до Санкт-Петербурга. У трюмі корабля приїздять унікальні колекції, зібрані вченим за десятиліття мандрів. Попри тяжкий стан здоров’я дослідник посилено готував свої наукові праці до публікації, виступав з публічними лекціями. Але передчасна смерть 14 квітня 1888 року обірвала його коротке, важке, сповнене драматизму, але яскраве, мов спалах блискавки, життя.
Великий вчений залишив світові 160 праць з антропології, порівняльної анатомії, метеорології, зоології та етнографії. Його дослідження залишаються унікальними, неповторними в сучасних антропологічних умовах. Ім’я його закарбоване в назвах астероїда та 300 кілометрів узбережжя острова Нова Гвінея – Берег Миклухи-Маклая.
Миклуху-Маклая називали Лицарем гуманізму, папуаси пам’ятають його як Людину з Місяця, а 1996 року йому було надано титул Громадянина світу ЮНЕСКО. Так справдилося його пророче передбачення, яке було занотоване ще у дитячому щоденнику: «Необхідно щось важливе зробити для людей, і лише тоді ти – людина».
Чернігівщина пишається видатним гуманістом, дослідження й відкриття якого справді належать усьому людству. 1964 року в Батурині було відкрито Історико-культурний центр "Вітрила Маклая", який було створено нащадками видатного мандрівника. Музейні експозиції надають нам змогу побачити галерею портретів представників роду, самого дослідника та його родини; родовий герб, екзотичні експонати етнографічних експедицій.
Ольга ЧИРИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |