Слід вічності
До 90- річчя Світлани Ключник
Такі люди не часто потрапляють під софіти суспільної уваги, але зчасту саме на них тримається тонка плівка культури над драглистою тванню варварства. Світлана Ключник вписана в історію української культури, як хранительниця художнього музею, що тепер носить ім’я Григорія Галагана, його перша директорка. Але вона ще й мистецтвознавець, що ткала полотно чернігівської художності в особах творців.
Дуже добре, що вона не просто написала грунтовне дослідження про творчість народного художника України Володимира Ємця, але й встигла його побачити опублікованим. «Слід вічності» - його назва. Авторка скрупульозно дослідила життєвий і творчий шлях художника, поміченого не тільки талантом, але й трагічним знаком долі – його батько, теж Володимир Ємець, був священиком Української Автокефальної Православної церкви у Любечі та Чернігові, за що й знищений російськими окупантами. І це тавро висіло над сином довго – проте він, коли почалася перебудова, малює автопортрет в українському стилі і ставить підпис: «Володимир, син Володимира». Тобто – я нічого не забув, я син свого батька…
Власне, переказувати дослідження Світлани Ключник – справа невдячна; краще його вивчати особисто, неспішно гортаючи, бо це не тільки текст, але й розкішні ілюстрації робіт видатного художника.
Я ж хочу навести фрагмент моєї з авторкою дискусії, який вона викладає так: «Одного разу в обласній науковій бібліотеці зайшла мова про роль пейзажу в тематичних творах Володимира Ємця. Як приклад, я навела картину «Гоголь», акцентуючи на далечині, як основному компоненті настрою – через її безмежну неосяжність художник наголошує на могутній уяві письменника … Раптом мені заперечив Василь Чепурний- голова обласної організації «Просвіта», редактор газети «Сіверщина», Він звернув увагу на те, що Гоголь, українець за національністю і духом, позбавлений можливості друкуватися через заборону української книги, мусив писати російською мовою на чужині. І все ж його найкращі історичні та лірико- містичні твори написані на українському матеріалі, а в житті і побуті він лишався вірним сином рідної землі. Тому й картину «Гоголь» Чепурний трактує як ностальгію за втраченою яскравою народною поетикою, легендами і повір’ями, за побутом та звичаями народу, тому напівзруйновані ворота – то Україна , позбавлена своєї самобутності. А зображений простір – безвихідь, безвість».
Тут треба уточнити, бо мистецтвознавець не точно передала мою трактовку картини.
Напівзруйновані ворота, власне – шули, біля яких стоїть Гоголь – то доведена до такого стану Гетьманщина. Яку мусить покидати письменник і вдалині його чекає карета. Туди, в Петербург, у столицю імперії. Мряка, сирість, хлюплива волога безмірного російського простору чекають на митця… Роздвоєння Гоголя дуже чітко вловив художник, хоча й сам цього до кінця не зрозумів, як це часто у митців і буває: інтуїція йде попереду у талантів. Власне, авторка монографії і сама каже: «Не можу розраховувати на незаперечність своєї оцінки творчості Володимира Ємця. Хтось колись сказав – якби мистецтво можна було описати словами, воно було б непотрібне».
Проте Світлана Ключник, попри скромність свого висновку, зробила неоціненний внесок в українську культуру. Що й дає змогу спогадати її в день 90-літнього ювілею, хоча душа її вже давно вивчає мистецькі простори інших світів.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Такі люди не часто потрапляють під софіти суспільної уваги, але зчасту саме на них тримається тонка плівка культури над драглистою тванню варварства. Світлана Ключник вписана в історію української культури, як хранительниця художнього музею, що тепер носить ім’я Григорія Галагана, його перша директорка. Але вона ще й мистецтвознавець, що ткала полотно чернігівської художності в особах творців.
Дуже добре, що вона не просто написала грунтовне дослідження про творчість народного художника України Володимира Ємця, але й встигла його побачити опублікованим. «Слід вічності» - його назва. Авторка скрупульозно дослідила життєвий і творчий шлях художника, поміченого не тільки талантом, але й трагічним знаком долі – його батько, теж Володимир Ємець, був священиком Української Автокефальної Православної церкви у Любечі та Чернігові, за що й знищений російськими окупантами. І це тавро висіло над сином довго – проте він, коли почалася перебудова, малює автопортрет в українському стилі і ставить підпис: «Володимир, син Володимира». Тобто – я нічого не забув, я син свого батька…
Власне, переказувати дослідження Світлани Ключник – справа невдячна; краще його вивчати особисто, неспішно гортаючи, бо це не тільки текст, але й розкішні ілюстрації робіт видатного художника.
Я ж хочу навести фрагмент моєї з авторкою дискусії, який вона викладає так: «Одного разу в обласній науковій бібліотеці зайшла мова про роль пейзажу в тематичних творах Володимира Ємця. Як приклад, я навела картину «Гоголь», акцентуючи на далечині, як основному компоненті настрою – через її безмежну неосяжність художник наголошує на могутній уяві письменника … Раптом мені заперечив Василь Чепурний- голова обласної організації «Просвіта», редактор газети «Сіверщина», Він звернув увагу на те, що Гоголь, українець за національністю і духом, позбавлений можливості друкуватися через заборону української книги, мусив писати російською мовою на чужині. І все ж його найкращі історичні та лірико- містичні твори написані на українському матеріалі, а в житті і побуті він лишався вірним сином рідної землі. Тому й картину «Гоголь» Чепурний трактує як ностальгію за втраченою яскравою народною поетикою, легендами і повір’ями, за побутом та звичаями народу, тому напівзруйновані ворота – то Україна , позбавлена своєї самобутності. А зображений простір – безвихідь, безвість».
Тут треба уточнити, бо мистецтвознавець не точно передала мою трактовку картини.
Напівзруйновані ворота, власне – шули, біля яких стоїть Гоголь – то доведена до такого стану Гетьманщина. Яку мусить покидати письменник і вдалині його чекає карета. Туди, в Петербург, у столицю імперії. Мряка, сирість, хлюплива волога безмірного російського простору чекають на митця… Роздвоєння Гоголя дуже чітко вловив художник, хоча й сам цього до кінця не зрозумів, як це часто у митців і буває: інтуїція йде попереду у талантів. Власне, авторка монографії і сама каже: «Не можу розраховувати на незаперечність своєї оцінки творчості Володимира Ємця. Хтось колись сказав – якби мистецтво можна було описати словами, воно було б непотрібне».
Проте Світлана Ключник, попри скромність свого висновку, зробила неоціненний внесок в українську культуру. Що й дає змогу спогадати її в день 90-літнього ювілею, хоча душа її вже давно вивчає мистецькі простори інших світів.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |