реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД
Кардіограма
25-Квіт-20 513 5.0 0
Гафія ткала килим, а думала про Дутчака. Хоч дід уже й старий, та живе в сусідстві й став для Гафіїної родини як рідний, бо щовечора приходить, розповідає предковіцькі історії, грається з дітьми, що може, допомагає Гафіїному чоловікові та й самій Гафії. Дутчак живе сам. Жінка йому померла молодому, другої він до хати не приводив. Дід пережив дві світові війни, так і не побувавши в жодному війську. Як то йому вдалося, Гафія не знає, та й Дутчак не дуже розповідає. Народжений ще в дев’ятнадцятому столітті, він так і не звик до вигод двадцятого: у дідовій оселі немає ні електрики, ні радіо; щоб попрати, дідо робить луг із попелу, а їжу собі готує в битій печі.

Щоправда, Гафія щодня приносить дідові їсти, особливо влітку, бо не хоче, щоб Дутчак у спеку клав ватру . От і сьогодні жінка прибігла зранку зі сніданком, а Дутчак ще в ліжку. Гафія здивувалася, бо дід завжди прокидається з першими півнями.

– Щось мені, Гафійко-небого, недобре, – замість привітання каже сусід, і Гафійка насторожується.
– Де Вам недобре?
– Щось мене млоїть, у голові трохи крутилося. Тепер уже легше, але млоїло.

Гафія довго не думала, побігла до сусіда Петращука, що мав машину – колгоспного «козлика», – і ще не поїхав сповняти своє бригадирування.

Разом із Петращуком посадили діда в автомобіль і повезли до сільської амбулаторії. Петращук уже спізнювався на роботу, а Гафія до домашніх клопотів, то лишили діда на лікарку.

Гафія тче килим, а думка про Дутчака не виходить із голови.
Аж тут – двері рип. Заходить дід.

– А Ви вже дома? – дивується Гафія.
– Йой, Гафійко-дитино! Таке зо мною було, таке було.
– Та що з Вами було?
– Дохторька дала мені таке, як сі́м’я, я то випив – і поневчасі мене перестало млоїти.

Гафія всміхається й думає, що дід таки щаслива людина, бо до нині не знав, що то таке пігулка.

– Але причина моєї хвороби була дуже страшна, – продовжує Дутчак. – Якби мені хтось таке розказав, я би не повірив.

Гафія здивовано дивиться на діда.

– Повели мене, Гафійко-небого, до такої скриньки, поклали коло неї лежати, поприкладали до мене гумові ґульки, якісь защіпки на руки й на ноги (видно, прив’язали, аби я не втік) – і скринька загуділа. Якби ти, Гафійко, виділа, скільки з мене паперу вилізло, ти би здивувалася. А як я зумівся , то передати тобі не можу. Звідки то в мені так багато паперу? Ану, скажи. Чи я той папір їм! Ні. Може, то з якоїсь їжі таке робиться й у людині залишається? Хто його знає. Може, би й ти, Гафійко, пішла на тоту машину. Може, і в тебе є той папір усередині?

Гафійка хоче сміятися, але боїться образити діда. А сусід продовжує:
– Як витягли той папір із мене та й кажуть: «Ідіть, Дутчак, додому. Ви здоровий». То я був заслаб через папір.

«Щасливий Дутчак чоловік, – думає Гафія. – До таких літ дожити й не знати ні про пігулки, ні про кардіограму».

Ганна АРСЕНИЧ - БАРАН


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:сільські історії, гуцули, Ганна Арсенич - Баран


Читайте також



Коментарі (0)
avatar