Бо-м боса
Оля Ониськова так любить убйори, що віддала б за них своє серце. Усе, що наймодніше жінка намагається придбати й бігом продемонструвати перед своїми колегами. Оля працює в бухгалтерії. Жіночий колектив завжди оцінює Олині обновки, трохи заздрить, бо не всі мають змогу так одягатися - кого діти обсіли, хтось будується, та й дефіцит суцільний, спробуй ще той лах десь дістати. А Оля ще юна, батьки дбають у неї, одягають, як лялечку.
- Якби я була Брежнєвом, - якось каже Ониськова, - я би щодня в інший костюм одягалася.
- Чоловіки якось спокійно ставляться до одежини, - реагує на Олине зауваження начальниця. - Та й не все щастя в одязі.
- Може, і не все, - не вгаває Ониськова. - Проте таки щастя.
Роки минали - Оля, хоч і вийшла заміж, народила дитину, проте не змінювалася. Усю платню тратила на шмаття.
На початку 90-х усі почали їздити в Польщу, Румунію, Угорщину, возити туди всілякий ширпотреб і такий самий ширпотреб привозити звідти.
Оля не встигала за модою, хоч дуже гналася. Лише з'являлися тайландські блузочки, светри на трьох ґудзиках, спідниці "смерічки", Оля стрімголов бігла й купувала собі ці "витвори" китайських модельєрів.
Олин чоловік Петро не встигав заробляти на дружинині забаганки. "Adidas", "Boss", "Nike" та всякі іншомовні назви фірм лунали в хаті від ранку до ночі. Петрові вже паморочилося в голові від цих слів та жінчиних одеж і взуття, що вивалювалися з шафи, громадилися в мішках на горищі.
Якось Петро зібрався в місто, а Оля - на роботу.
- Мені треба мешта, - каже жінка. І на зведені у здивуванні чоловікові брови реагує: - Бо-м боса*.
Петро мовчки виходить з хати, спльовує й думає, що мусить-таки купити дружині ту прокляту взувачку, бо не буде життя.
Увечері повертаються додому - і чоловік не знає, що має казати Олі. Дивиться на дружину й мовить:
- Хоч убий мене, хоч з'їж, а мешта я не купив. Сходив цілу Коломию: весь базар, усі магазини й ятки - нема ніде взуття фірми "Бомбоса". Продавці кажуть, що навіть не чули про такі. Ти вже так змилила на тих модах, що, видно, хочеш, аби тобі організували прямі поставки з Парижу чи де там та твоя фірма "Бомбоса".
Оля спочатку здивовано дивиться на чоловіка, а потім починає сміятися так, що сльози бризкають із її очей. Жінка не може заговорити, а чоловік спересердя махає рукою й викрикує:
- Ще мене й за дурня має!
Ганна АРСЕНИЧ - БАРАН
*Бо-м боса - Тому що я боса.
- Якби я була Брежнєвом, - якось каже Ониськова, - я би щодня в інший костюм одягалася.
- Чоловіки якось спокійно ставляться до одежини, - реагує на Олине зауваження начальниця. - Та й не все щастя в одязі.
- Може, і не все, - не вгаває Ониськова. - Проте таки щастя.
Роки минали - Оля, хоч і вийшла заміж, народила дитину, проте не змінювалася. Усю платню тратила на шмаття.
На початку 90-х усі почали їздити в Польщу, Румунію, Угорщину, возити туди всілякий ширпотреб і такий самий ширпотреб привозити звідти.
Оля не встигала за модою, хоч дуже гналася. Лише з'являлися тайландські блузочки, светри на трьох ґудзиках, спідниці "смерічки", Оля стрімголов бігла й купувала собі ці "витвори" китайських модельєрів.
Олин чоловік Петро не встигав заробляти на дружинині забаганки. "Adidas", "Boss", "Nike" та всякі іншомовні назви фірм лунали в хаті від ранку до ночі. Петрові вже паморочилося в голові від цих слів та жінчиних одеж і взуття, що вивалювалися з шафи, громадилися в мішках на горищі.
Якось Петро зібрався в місто, а Оля - на роботу.
- Мені треба мешта, - каже жінка. І на зведені у здивуванні чоловікові брови реагує: - Бо-м боса*.
Петро мовчки виходить з хати, спльовує й думає, що мусить-таки купити дружині ту прокляту взувачку, бо не буде життя.
Увечері повертаються додому - і чоловік не знає, що має казати Олі. Дивиться на дружину й мовить:
- Хоч убий мене, хоч з'їж, а мешта я не купив. Сходив цілу Коломию: весь базар, усі магазини й ятки - нема ніде взуття фірми "Бомбоса". Продавці кажуть, що навіть не чули про такі. Ти вже так змилила на тих модах, що, видно, хочеш, аби тобі організували прямі поставки з Парижу чи де там та твоя фірма "Бомбоса".
Оля спочатку здивовано дивиться на чоловіка, а потім починає сміятися так, що сльози бризкають із її очей. Жінка не може заговорити, а чоловік спересердя махає рукою й викрикує:
- Ще мене й за дурня має!
Ганна АРСЕНИЧ - БАРАН
*Бо-м боса - Тому що я боса.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |