Історія, якій би не повірив...
Вишивка Чернігівщини. Рушник 1920-х років.
Розповіли б — не повірив, якби не сам став учасником такої пригоди.
…Дзвінок незнайомця, що представився Іваном Миколайовичем, і покликав мене в цю дорогу.
15.11.2022 року. Цього разу моїм місцем призначення мав бути житловий масив «Астра». Чув про такий у Чернігові, але точного розташування і маршруту до нього не знав. Як згодом з'ясувалося, до розташованого його за районом Шерстянки та Подусівки дістатися не так-то просто — жодна маршрутка туди не курсує. Дещо скоротити шлях мене не влаштовувало: доки дочекаєшся того транспорту, доки дочухкаєш в об’їзд… А я ж, бачте, вельми поспішав, тож вирішив своїм ходом: «Пішки нема замішки».
Позаду лишився залізничний вокзал з пішохідним мостом, частина Шерстянки — усе це мені давно знайоме, а от далі — ступор: де та об’їзна з тим поворотом чи то ліворуч, чи праворуч — вилетіло з голови. Тож став на роздоріжжі та й ламаю голову, у який бік звернути. А запитати і нема в кого: нікогеньки, хоч голий біжи, лиш автівки снують сюди-туди...
Доки так стояв, роззявивши рота, та думав, мене оминула група людей. Хутко перебігши вулицю, вони зійшли на стежку, що вилася понад дорогою. Стежка завузька, тож вистроїлися гуськом.
Недовго вагаючись, я тихенько прилаштувався в шеренгу позад крайнього чоловіка. Боючись його налякати, лише через декілька кроків наважився привітатися та запитати, де ж бо тая «Астра». На моє щастя, компанія прямувала саме туди. Зрадівши такій удачі, вирішив іти з ними, от лише їхня повільна хода мене аж ніяк не влаштовувала, адже я планував хутко впоратися зі своїми планами, щоб встигнути на маршрутку додому. Намагаючись їх обігнати (а це було не так просто, бо стежка завузька, а кругом — хащі), я опинився всередині шеренги. Одна із жіночок (компанія була здебільшого жіночою, налічуючи лише двох чоловіків) узялася вкотре мені пояснювати якнайліпший маршрут до моєї локації. Раптом перервалася, оглянулася на мене та й мовила:
— А чого це ми тут перед вами розпинаємося, а раптом ви москаль?
— Так і є! — я їй.
— Так ви ж розмовляєте українською?
— То я маскуюся. А ви чого тоді російською?
— Та отож так… — зітхнула пані.
— А я таки справді москаль! — не вгаваю я. — Не вірите? То можу паспорт показати.
Не дочекавшись відповіді, я хутко дістаю документ.
— Ага, вважайте, що я там щось і побачила без окулярів.
І тут обертаються двоє перших ходоків — чоловік та молода жінка.
— О, а я вас знаю! — побачивши знайоме обличчя, звертаюся я до чоловіка.
— Та я вас теж. — відповідає той.
Отак зустрілися два збирачі антикваріату, які лише наглядно знають один одного.
Жінка, заглянувши в мій паспорт, здивовано-зацікавлено:
— А де ж ті Москалі?
— Убік від Любецького шляху, — відповідаю.
— Так і я з-під Любеча, — обізвалася перша моя співрозмовниця.
— А в мене родичі є в Пушкарях і Духовщині, — продовжую я.
— Звідки ви Духовщину (сучасна назва Малинівки) знаєте? — здивувавшись, призупиняється пані.
— Моєї прабабки молодша сестра, Аксиння Прокопівна, пішла туди заміж за Якова Волковича, — пояснив я.
Від здивування від почутого у жінки ледь щелепа не відвалилась, а коли я випалив, що вони мали трьох дітей — доньку Ганну та двох синів, одного з них звати Арсенієм — то й поготів... А почувши від незнайомки, що Ганна — її хрещена мати, а Арсеній свого часу виїхав на Донбас, — уже й моя щелепа захиталася...
Треба ж такому статися! Розповісти — не повірять. Вартувало мені десятки років намагатися дізнатися про нащадків двоюрідної прабабки — і все дарма. А тут на тобі!..
А я ж міг не чесати пішки, а поїхати тією ж маршруткою чи скористатися послугами товариша Славка, котрий напередодні пропонував таку допомогу...
Ото збіг обставин!
Перед сосновим ліском наші шляхи розійшлися. За ці лічені хвилини я не просто знайшов свою родичку, а, здавалося, зріднився з усією компанією. Навіть пожартував:
— То може мені діставати пляшку із сумки?..
Та кожен спішив у своїх справах. Отак і розпрощалися, обмінявшись номерами телефонів зі своєю віднайденою ріднею.
Додому я повертався не лише з подарунковими експонатами та масою історичних цікавинок від Івана Миколайовича, а і під враженням від випадкової зустрічі на вузькій, досі не знайомій стежці…
Юрій ДАХНО
Розповіли б — не повірив, якби не сам став учасником такої пригоди.
…Дзвінок незнайомця, що представився Іваном Миколайовичем, і покликав мене в цю дорогу.
15.11.2022 року. Цього разу моїм місцем призначення мав бути житловий масив «Астра». Чув про такий у Чернігові, але точного розташування і маршруту до нього не знав. Як згодом з'ясувалося, до розташованого його за районом Шерстянки та Подусівки дістатися не так-то просто — жодна маршрутка туди не курсує. Дещо скоротити шлях мене не влаштовувало: доки дочекаєшся того транспорту, доки дочухкаєш в об’їзд… А я ж, бачте, вельми поспішав, тож вирішив своїм ходом: «Пішки нема замішки».
Позаду лишився залізничний вокзал з пішохідним мостом, частина Шерстянки — усе це мені давно знайоме, а от далі — ступор: де та об’їзна з тим поворотом чи то ліворуч, чи праворуч — вилетіло з голови. Тож став на роздоріжжі та й ламаю голову, у який бік звернути. А запитати і нема в кого: нікогеньки, хоч голий біжи, лиш автівки снують сюди-туди...
Доки так стояв, роззявивши рота, та думав, мене оминула група людей. Хутко перебігши вулицю, вони зійшли на стежку, що вилася понад дорогою. Стежка завузька, тож вистроїлися гуськом.
Недовго вагаючись, я тихенько прилаштувався в шеренгу позад крайнього чоловіка. Боючись його налякати, лише через декілька кроків наважився привітатися та запитати, де ж бо тая «Астра». На моє щастя, компанія прямувала саме туди. Зрадівши такій удачі, вирішив іти з ними, от лише їхня повільна хода мене аж ніяк не влаштовувала, адже я планував хутко впоратися зі своїми планами, щоб встигнути на маршрутку додому. Намагаючись їх обігнати (а це було не так просто, бо стежка завузька, а кругом — хащі), я опинився всередині шеренги. Одна із жіночок (компанія була здебільшого жіночою, налічуючи лише двох чоловіків) узялася вкотре мені пояснювати якнайліпший маршрут до моєї локації. Раптом перервалася, оглянулася на мене та й мовила:
— А чого це ми тут перед вами розпинаємося, а раптом ви москаль?
— Так і є! — я їй.
— Так ви ж розмовляєте українською?
— То я маскуюся. А ви чого тоді російською?
— Та отож так… — зітхнула пані.
— А я таки справді москаль! — не вгаваю я. — Не вірите? То можу паспорт показати.
Не дочекавшись відповіді, я хутко дістаю документ.
— Ага, вважайте, що я там щось і побачила без окулярів.
І тут обертаються двоє перших ходоків — чоловік та молода жінка.
— О, а я вас знаю! — побачивши знайоме обличчя, звертаюся я до чоловіка.
— Та я вас теж. — відповідає той.
Отак зустрілися два збирачі антикваріату, які лише наглядно знають один одного.
Жінка, заглянувши в мій паспорт, здивовано-зацікавлено:
— А де ж ті Москалі?
— Убік від Любецького шляху, — відповідаю.
— Так і я з-під Любеча, — обізвалася перша моя співрозмовниця.
— А в мене родичі є в Пушкарях і Духовщині, — продовжую я.
— Звідки ви Духовщину (сучасна назва Малинівки) знаєте? — здивувавшись, призупиняється пані.
— Моєї прабабки молодша сестра, Аксиння Прокопівна, пішла туди заміж за Якова Волковича, — пояснив я.
Від здивування від почутого у жінки ледь щелепа не відвалилась, а коли я випалив, що вони мали трьох дітей — доньку Ганну та двох синів, одного з них звати Арсенієм — то й поготів... А почувши від незнайомки, що Ганна — її хрещена мати, а Арсеній свого часу виїхав на Донбас, — уже й моя щелепа захиталася...
Треба ж такому статися! Розповісти — не повірять. Вартувало мені десятки років намагатися дізнатися про нащадків двоюрідної прабабки — і все дарма. А тут на тобі!..
А я ж міг не чесати пішки, а поїхати тією ж маршруткою чи скористатися послугами товариша Славка, котрий напередодні пропонував таку допомогу...
Ото збіг обставин!
Перед сосновим ліском наші шляхи розійшлися. За ці лічені хвилини я не просто знайшов свою родичку, а, здавалося, зріднився з усією компанією. Навіть пожартував:
— То може мені діставати пляшку із сумки?..
Та кожен спішив у своїх справах. Отак і розпрощалися, обмінявшись номерами телефонів зі своєю віднайденою ріднею.
Додому я повертався не лише з подарунковими експонатами та масою історичних цікавинок від Івана Миколайовича, а і під враженням від випадкової зустрічі на вузькій, досі не знайомій стежці…
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |