Микола Кушнарьов: чернігівський волейболіст, що пережив роки російського полону
Частина друга
Микола Кушнарьов був «звичайним» луганським хлопцем, який виділявся, у першу чергу, зростом – 2 метри 2 сантиметри. Зріст та спортивний талант, здавалося, визначив майбутнє Миколи – він став професійним спортсменом та грав в еліті українського волейболу – у Суперлізі. Втім, ще у 23 роки травма та народження сина змусили перспективного атлета кардинально змінити професію та вступити у Нацгвардію.
В якості головного сержанта Національної гвардії України, охоронця Чорнобильської АЕС, пан Микола зустрів повномасштабне вторгнення.
У першій частині розповіді про нашого героя (вона за посиланням, якщо ще не бачили – радимо спочатку ознайомитися із нею) ви могли прочитати про волейбол, полон, ув’язнення у радіаційнонебезпечній зоні в Білорусі та катування на території історичної української землі – Стародубщини.
Сьогодні ми пропонуємо другу частину оповіді, в якій Микола опиняється в одиночній камері у тюрмі на березі Дону, його катують не тільки фізично, а і російською пропагандою та хочуть примусити повірити у те, що Україна від нього відмовилася. Але наш герой повертається в Україну, де зустрічається із сином, намагається відновити здоров’я та будує плани на майбутнє.
Рік в одиночці
Як, гадаємо, пам’ятає читач, одна з версій віршів, котрі наразі є гімном України, містила фразу «від Сяну до Дону», – як позначення меж українських етнічних територій. Бо в історії українського народу річка Дон відігравала значущу роль.
Микола теж опинився на берегах Дону, але не з власної волі – після Новозибкова полоненого волейболіста перевели у місто Донський Тульської області, що знаходиться саме на Дону.
- У перший час: мабуть, 2-3 місяці, у Донському було так само, як і у Новозибкові. Потім, мабуть, усвідомлюючи в якому ми стані, що в нас із харчуванням, вони розуміли, що якщо нас кожного дня бити, то половина просто не виживе. Тому кожного дня не били. Можуть один раз пройтися, припустимо, у понеділок: нормально поб’ють і дадуть два-три дні «відпочити», щоб зажили синці. А у четвер чи п’ятницю починають наново, - розповідає пан Микола про умови утримання у колонії в місті на березі Дону.
Втім, фізичні катування були не основним напрямком «виховної діяльності» донських катів. Одразу після приїзду його «опрєдєлілі» у одиночну камеру, де тримали майже рік:
- Їм просто хотілося познущатися. Лякали, що там я захворів на туберкульоз (після повернення з полону обстежився, туберкульозу немає). Якщо ти тримаєшся, їх це не влаштовує. Вони кажуть, що після полону ти маєш бути пригніченим, - згадує пан Микола. – У одиночці мене тримали з 12 травня 2023-го. Пробув там 362 дні – до травня 2024-го. Напевне, їм цікаво було подивитися чи збожеволію чи ні: «Ми тебе і б’ємо, і не годуємо, а ти все якось тримаєшся», - казали мені вертухаї.
За три місяці в одиночці росіяни дали Миколі Кушнарьову першу книгу – Біблію. Її, щоб відволіктися від того, що оточувало, він прочитав десь 5 разів. Весь час у камері за ним слідкували відеокамери, тож у разі якщо колишній волейболіст намагався займатися фізичним вправами – його виводили у коридор та били.
- В тебе розклад: ти прокидаєшся о 6 ранку, вмиваєшся, застилаєш постіль, і о 6-30 отримуєш сніданок. Після сніданку та миття посуду ти встав та стоїш. До перевірки, і після перевірки ти стоїш. Вісім годин вони давали на сон, але з двома підйомами: з 00.00 до 01.00 та з 03.00 до 04.00. З решти 16 годин, максимум, година на поїсти та сходити у туалет. 15 годин ти стоїш на ногах, - розповідає про розклад в одиночці пан Микола. – Вже після одиночки, десь за понад рік у Донському, нам стали дозволяти сидіти. Спочатку годину – потім «цілих» дві. Прогулянок на подвір’ї майже не було. Цілими днями ми були закриті у камерах.
Чи варто казати, що і це є прямим порушенням Женевської конвенції про поводження з військовополоненими:
- Військовополонених не дозволяється тримати в ізоляції, за винятком випадків, в яких ізоляція є необхідною для охорони їхнього здоров'я, - йдеться у документі на який у Росії, відверто, плювали.
Замість каблучки – чужий хрестик
Під час «прийомки» (простіше кажучи, побиття) у Новозибкові, з Миколи зняли одяг, каблучку та ланцюжок з іконкою.
- Коли з мене знімали особисті речі, їх показово, при мені поклали у пакетик, - каже Микола про ледве не німецьку педантичність російських катів.
Було б логічно припустити, що ці речі зникли у великих кишенях «асвабадітелей» назавжди. І це дійсно так, але був нюанс: за кілька тижнів після звільнення пана Миколи з полону, росіяни прислали пакунок нібито з особистими речами:
- Коли я його розгорнув, замість моїх каблучки, кулона та ланцюжка, була просто якась металева цепка і чийсь хрестик. Замість моїх штанів лежали якісь ніби зі смітника. Замість моїх берців 47 розміру (вони були радіаційно забруднені, тож додому я їх не возив) – чужі кросівки 41-го.
«Інтерв’ю» з катами за кадром
Після Другої світової війни доволі велику популярність здобула книга чеського журналіста Юліуса Фучіка «Репортаж з петлею на шиї», яку він написав у нацистській катівні напередодні смерті.
Микола в ув’язненні книг не писав (та і зробити це під прицілом камер спостереження було складніше, ніж Фучіку), але незадовго до звільнення (тоді ще не знаючи, що воно буде) він дав «інтерв’ю» «Комсомольській правді». І хоча рух за звільнення нацгвардійців з ЧАЕС, разом із рухом за звільнення захисників Маріуполя, був одним з найбільш потужних в Україні, а матеріал про Миколу цього року здобув міжнародну славу, потрапивши у номінацію так званого «Оскара спортивної журналістики» – конкурсу «AIPS Sport Media Awards», де стояв в одному ряду з матеріалами журналістів з «L'Équipe», «Frankfurter Allgemeine», «La Gazzetta dello Sport», «BBC» та «Marca»… Тим не менш, у сюжеті російські «журналісти» переконували Миколу, що в Україні про нього та інших полонених всі забули, і Україна, мовляв, просто «не хоче забирати своїх».
- Я розумів, що навіть якщо, образно кажучи, в тебе руки зв’язані, але є один відсоток – треба користуватися цим відсотком. Останні два місяці нас змушували постійно голитися, а щочетверга влаштовували лазню. А тут приходять у вівторок, кажуть: «Ось вам бритва, голіться сьогодні». Ми розуміли, що хтось має приїхати. І, ніби між іншим, вертухай мені каже: «Не хочеш дати інтерв’ю?» Я погодився, хоча розумів, що питання будуть провокаційні, - згадує Микола Кушнарьов.
При цьому, як каже колишній волейболіст, за кадром весь час «інтерв’ю» стояли три спецназівці з дубинками та половина керівного складу колонії.
- Перебуваючи стільки часу в полоні, руки трохи почали опускатися, - зізнається пан Микола про те, з яким настроєм слухав завіряння російських пропагандистів про те, що він не потрібний Україні. – Але я був певен, що наша країна за нас бореться. І моя віра не підвела. Коли ми перетнули кордон, їхали з Нових Яриловичей до Чернігова, мене здивувало як люди виходили на дорогу, як вітали нас з прапорами. Я ніколи цього не забуду!
Катування під час Олімпіади
Як можуть пам’ятати читачі, у вересні 2022-го року перша заступниця голови Чернігівської облради та нинішня президентка обласного відділення Національного олімпійського комітету Ніна Лемеш закликала до олімпійського перемир’я.
За два роки, у 2024-му році, спортсменів з Білорусі та Росії, хоч і під нейтральними прапорами, допустили до Олімпіади та Паралімпіади у Парижі. Більш того, напочатку серпня того року росіянки Діана Шнайдер та Мірра Андрєєва у Парижі виграли «срібло» олімпійського парного тенісного турніру. І поки італійки Сара Еррані та Жасмін Паоліні тиснули руки росіянкам, українського волейболіста Миколу Кушнарьова катували у російській в’язниці.
Більш того, катували не лише побиттям, одиночним ув’язненням, голодом, а і… російською пропагандою. Як згадує пан Микола, у Новозибків спеціально приносили телевізор із флешкою, на якій були програми «Бєсогон» колишнього режисера (а нині – пропагандиста) Нікіти Міхалкова. У Донському катували більш вигадливо – показували так звані російські «документалки» про «звільнення України». Але серед іншого був і фільм про… бідних російських спортсменів, котрих не допускають до змагань (показували цей фільм, нагадаємо, українському волейболісту, якому не те що тренуватися, сидіти у камері не дозволяли!):
- Сенс був у тому, що Росію так утискають, що просто нікуди не допускають. Мовляв, вони «рятують Донбас від українців, роблять добру справу, а весь світ їх за це не любить», - розповідає про зміст російської пропаганди, яку «згодовували» полоненим Микола Кушнарьов. – На мою думку, зараз пускати росіян та білорусів на міжнародні старти, навіть під нейтральними прапорами, не можна.
Про плани на обмін полоненими розповів представник так званої російської «Уповноваженої з прав людини». Ще 21 серпня ввечері Миколу Кушнарьова з речами вивели з його камери. Їх привезли на аеродром. І… три дні тримали у кайданах із зав’язаними очима. Ночувати доводилося на піддонах. Сам обмін відбувся лише 24 серпня, на День Незалежності. І привезли українців через… територію Білорусі.
Вдома на волейболіста дочекалися дружина Наталія та 11-річний син Євгеній, який за ті роки, що тато був у полоні, теж став займатися спортом (ходить до СК «ОКТАНТ»), зацікавився рибалкою і вже здійснив свою мрію – покидав спінінг із татом.
Як каже Микола Кушнарьов, наразі у російському полоні лишаються ще 7 нацгвардійців, оборонців Чорнобильської АЕС. За їх звільнення потрібно боротися.
Після полону Микола лікується. Тривале перебування у зоні підвищеної радіації позначилося на здоров’ї – на щитовидній залозі з’явилися вузли. Є проблеми із ногами, спиною, необхідно лікувати зуби та робити лазерну корекцію зору. Але ледве не головною проблемою є рука – та сама, травму на якій пан Микола отримав ще граючи за «Буревісник».
Стару травму погіршили постійні побиття у російських катівнях. Максимум, який обіцяють лікарі, це відновлення працездатності руки на 20 відсотків.
Тим не менш, колишній волейболіст налаштований пройти реабілітацію та повернутися у стрій.
- Я розумію, що як був я вже не відновлюся. Але після реабілітація є бажання повернутися у стрій. Поки в країні йде війна, залишити армію я не можу, - каже наприкінці нашої розмови пан Микола.
Сєргєй КАРАСЬ, спеціально для Всеукраїнського незалежного медійного простору «Сіверщина»
Фото автора
Микола Кушнарьов був «звичайним» луганським хлопцем, який виділявся, у першу чергу, зростом – 2 метри 2 сантиметри. Зріст та спортивний талант, здавалося, визначив майбутнє Миколи – він став професійним спортсменом та грав в еліті українського волейболу – у Суперлізі. Втім, ще у 23 роки травма та народження сина змусили перспективного атлета кардинально змінити професію та вступити у Нацгвардію.
В якості головного сержанта Національної гвардії України, охоронця Чорнобильської АЕС, пан Микола зустрів повномасштабне вторгнення.
У першій частині розповіді про нашого героя (вона за посиланням, якщо ще не бачили – радимо спочатку ознайомитися із нею) ви могли прочитати про волейбол, полон, ув’язнення у радіаційнонебезпечній зоні в Білорусі та катування на території історичної української землі – Стародубщини.
Сьогодні ми пропонуємо другу частину оповіді, в якій Микола опиняється в одиночній камері у тюрмі на березі Дону, його катують не тільки фізично, а і російською пропагандою та хочуть примусити повірити у те, що Україна від нього відмовилася. Але наш герой повертається в Україну, де зустрічається із сином, намагається відновити здоров’я та будує плани на майбутнє.
Рік в одиночці
Як, гадаємо, пам’ятає читач, одна з версій віршів, котрі наразі є гімном України, містила фразу «від Сяну до Дону», – як позначення меж українських етнічних територій. Бо в історії українського народу річка Дон відігравала значущу роль.
Микола теж опинився на берегах Дону, але не з власної волі – після Новозибкова полоненого волейболіста перевели у місто Донський Тульської області, що знаходиться саме на Дону.
- У перший час: мабуть, 2-3 місяці, у Донському було так само, як і у Новозибкові. Потім, мабуть, усвідомлюючи в якому ми стані, що в нас із харчуванням, вони розуміли, що якщо нас кожного дня бити, то половина просто не виживе. Тому кожного дня не били. Можуть один раз пройтися, припустимо, у понеділок: нормально поб’ють і дадуть два-три дні «відпочити», щоб зажили синці. А у четвер чи п’ятницю починають наново, - розповідає пан Микола про умови утримання у колонії в місті на березі Дону.
Втім, фізичні катування були не основним напрямком «виховної діяльності» донських катів. Одразу після приїзду його «опрєдєлілі» у одиночну камеру, де тримали майже рік:
- Їм просто хотілося познущатися. Лякали, що там я захворів на туберкульоз (після повернення з полону обстежився, туберкульозу немає). Якщо ти тримаєшся, їх це не влаштовує. Вони кажуть, що після полону ти маєш бути пригніченим, - згадує пан Микола. – У одиночці мене тримали з 12 травня 2023-го. Пробув там 362 дні – до травня 2024-го. Напевне, їм цікаво було подивитися чи збожеволію чи ні: «Ми тебе і б’ємо, і не годуємо, а ти все якось тримаєшся», - казали мені вертухаї.
За три місяці в одиночці росіяни дали Миколі Кушнарьову першу книгу – Біблію. Її, щоб відволіктися від того, що оточувало, він прочитав десь 5 разів. Весь час у камері за ним слідкували відеокамери, тож у разі якщо колишній волейболіст намагався займатися фізичним вправами – його виводили у коридор та били.
- В тебе розклад: ти прокидаєшся о 6 ранку, вмиваєшся, застилаєш постіль, і о 6-30 отримуєш сніданок. Після сніданку та миття посуду ти встав та стоїш. До перевірки, і після перевірки ти стоїш. Вісім годин вони давали на сон, але з двома підйомами: з 00.00 до 01.00 та з 03.00 до 04.00. З решти 16 годин, максимум, година на поїсти та сходити у туалет. 15 годин ти стоїш на ногах, - розповідає про розклад в одиночці пан Микола. – Вже після одиночки, десь за понад рік у Донському, нам стали дозволяти сидіти. Спочатку годину – потім «цілих» дві. Прогулянок на подвір’ї майже не було. Цілими днями ми були закриті у камерах.
Чи варто казати, що і це є прямим порушенням Женевської конвенції про поводження з військовополоненими:
- Військовополонених не дозволяється тримати в ізоляції, за винятком випадків, в яких ізоляція є необхідною для охорони їхнього здоров'я, - йдеться у документі на який у Росії, відверто, плювали.
Замість каблучки – чужий хрестик
Під час «прийомки» (простіше кажучи, побиття) у Новозибкові, з Миколи зняли одяг, каблучку та ланцюжок з іконкою.
- Коли з мене знімали особисті речі, їх показово, при мені поклали у пакетик, - каже Микола про ледве не німецьку педантичність російських катів.
Було б логічно припустити, що ці речі зникли у великих кишенях «асвабадітелей» назавжди. І це дійсно так, але був нюанс: за кілька тижнів після звільнення пана Миколи з полону, росіяни прислали пакунок нібито з особистими речами:
- Коли я його розгорнув, замість моїх каблучки, кулона та ланцюжка, була просто якась металева цепка і чийсь хрестик. Замість моїх штанів лежали якісь ніби зі смітника. Замість моїх берців 47 розміру (вони були радіаційно забруднені, тож додому я їх не возив) – чужі кросівки 41-го.
«Інтерв’ю» з катами за кадром
Після Другої світової війни доволі велику популярність здобула книга чеського журналіста Юліуса Фучіка «Репортаж з петлею на шиї», яку він написав у нацистській катівні напередодні смерті.
Микола в ув’язненні книг не писав (та і зробити це під прицілом камер спостереження було складніше, ніж Фучіку), але незадовго до звільнення (тоді ще не знаючи, що воно буде) він дав «інтерв’ю» «Комсомольській правді». І хоча рух за звільнення нацгвардійців з ЧАЕС, разом із рухом за звільнення захисників Маріуполя, був одним з найбільш потужних в Україні, а матеріал про Миколу цього року здобув міжнародну славу, потрапивши у номінацію так званого «Оскара спортивної журналістики» – конкурсу «AIPS Sport Media Awards», де стояв в одному ряду з матеріалами журналістів з «L'Équipe», «Frankfurter Allgemeine», «La Gazzetta dello Sport», «BBC» та «Marca»… Тим не менш, у сюжеті російські «журналісти» переконували Миколу, що в Україні про нього та інших полонених всі забули, і Україна, мовляв, просто «не хоче забирати своїх».
- Я розумів, що навіть якщо, образно кажучи, в тебе руки зв’язані, але є один відсоток – треба користуватися цим відсотком. Останні два місяці нас змушували постійно голитися, а щочетверга влаштовували лазню. А тут приходять у вівторок, кажуть: «Ось вам бритва, голіться сьогодні». Ми розуміли, що хтось має приїхати. І, ніби між іншим, вертухай мені каже: «Не хочеш дати інтерв’ю?» Я погодився, хоча розумів, що питання будуть провокаційні, - згадує Микола Кушнарьов.
При цьому, як каже колишній волейболіст, за кадром весь час «інтерв’ю» стояли три спецназівці з дубинками та половина керівного складу колонії.
- Перебуваючи стільки часу в полоні, руки трохи почали опускатися, - зізнається пан Микола про те, з яким настроєм слухав завіряння російських пропагандистів про те, що він не потрібний Україні. – Але я був певен, що наша країна за нас бореться. І моя віра не підвела. Коли ми перетнули кордон, їхали з Нових Яриловичей до Чернігова, мене здивувало як люди виходили на дорогу, як вітали нас з прапорами. Я ніколи цього не забуду!
Катування під час Олімпіади
Як можуть пам’ятати читачі, у вересні 2022-го року перша заступниця голови Чернігівської облради та нинішня президентка обласного відділення Національного олімпійського комітету Ніна Лемеш закликала до олімпійського перемир’я.
За два роки, у 2024-му році, спортсменів з Білорусі та Росії, хоч і під нейтральними прапорами, допустили до Олімпіади та Паралімпіади у Парижі. Більш того, напочатку серпня того року росіянки Діана Шнайдер та Мірра Андрєєва у Парижі виграли «срібло» олімпійського парного тенісного турніру. І поки італійки Сара Еррані та Жасмін Паоліні тиснули руки росіянкам, українського волейболіста Миколу Кушнарьова катували у російській в’язниці.
Більш того, катували не лише побиттям, одиночним ув’язненням, голодом, а і… російською пропагандою. Як згадує пан Микола, у Новозибків спеціально приносили телевізор із флешкою, на якій були програми «Бєсогон» колишнього режисера (а нині – пропагандиста) Нікіти Міхалкова. У Донському катували більш вигадливо – показували так звані російські «документалки» про «звільнення України». Але серед іншого був і фільм про… бідних російських спортсменів, котрих не допускають до змагань (показували цей фільм, нагадаємо, українському волейболісту, якому не те що тренуватися, сидіти у камері не дозволяли!):
- Сенс був у тому, що Росію так утискають, що просто нікуди не допускають. Мовляв, вони «рятують Донбас від українців, роблять добру справу, а весь світ їх за це не любить», - розповідає про зміст російської пропаганди, яку «згодовували» полоненим Микола Кушнарьов. – На мою думку, зараз пускати росіян та білорусів на міжнародні старти, навіть під нейтральними прапорами, не можна.
Про плани на обмін полоненими розповів представник так званої російської «Уповноваженої з прав людини». Ще 21 серпня ввечері Миколу Кушнарьова з речами вивели з його камери. Їх привезли на аеродром. І… три дні тримали у кайданах із зав’язаними очима. Ночувати доводилося на піддонах. Сам обмін відбувся лише 24 серпня, на День Незалежності. І привезли українців через… територію Білорусі.
Вдома на волейболіста дочекалися дружина Наталія та 11-річний син Євгеній, який за ті роки, що тато був у полоні, теж став займатися спортом (ходить до СК «ОКТАНТ»), зацікавився рибалкою і вже здійснив свою мрію – покидав спінінг із татом.
Як каже Микола Кушнарьов, наразі у російському полоні лишаються ще 7 нацгвардійців, оборонців Чорнобильської АЕС. За їх звільнення потрібно боротися.
Після полону Микола лікується. Тривале перебування у зоні підвищеної радіації позначилося на здоров’ї – на щитовидній залозі з’явилися вузли. Є проблеми із ногами, спиною, необхідно лікувати зуби та робити лазерну корекцію зору. Але ледве не головною проблемою є рука – та сама, травму на якій пан Микола отримав ще граючи за «Буревісник».
Стару травму погіршили постійні побиття у російських катівнях. Максимум, який обіцяють лікарі, це відновлення працездатності руки на 20 відсотків.
Тим не менш, колишній волейболіст налаштований пройти реабілітацію та повернутися у стрій.
- Я розумію, що як був я вже не відновлюся. Але після реабілітація є бажання повернутися у стрій. Поки в країні йде війна, залишити армію я не можу, - каже наприкінці нашої розмови пан Микола.
Сєргєй КАРАСЬ, спеціально для Всеукраїнського незалежного медійного простору «Сіверщина»
Фото автора
| Читайте також |
| Коментарі (0) |