Грибовка
«Усе, чого я дуже хотіла, ти мені привіз, – сплеснула долонями 92-річна тоді бабуся Саша. – Як же я рада тебе бачити!»
Вирішивши провідати стареньку, завітав, звичайно ж, із гостинцями, серед яких була банка молока та торбина груш, які вона не те що любила – обожнювала.
Поговорити з Олександрою Петрівною можна було на будь-яку тему, адже вона була обізнана у всьому, незважаючи на свій поважний вік. На моє не скромне питання про сусіда Івана сказала: «Немає десятої правди з того, про що кажуть люди. Ніколи не вір нікому, доки не переконаєшся на власні очі. В житті звичайно всякого бувало, але більшість чоловіків хотіли лише випити та погомоніти-вилити душу. А доводилось і вислуховувати, бо інакше допомоги не діждешся. Іван того дня прийшов, щоб я похмелила, а сховати довелося на його ж прохання, щоб жінка голови не гризла…»
ГРИБОВКА*
Вуличне прозвище «Грибовка» дісталося Олександрі від чоловіка, а як же інакше, якщо чоловіка прозивали «Гриб». А ще від нього отримала двох синів, невеличку хатинку, соломою критою і ще оту кляту пляму, яка залишилась від чоловікового поліцайства. Хоч і примусово її Микола пішов служити в поліцію, і нічого поганого нікому з односельців не зробив, і провину свою за зв’язок з окупаційною владою спокутував власною кров’ю, і вона, вдова, отримала похоронку про загибель чоловіка, однак злі язики кололи за кожної нагоди, називаючи поліцайкою. Олії у вогонь підливав ще й одинокий горбик на узліссі, увінчаний березовим хрестом, –останній притулок солдата вермахту, бо Олександра час від часу порядкувала занедбану могилку, думаючи: «Хтозна. чи ти добровільно прийшов на нашу землю, ворожий солдате, чи примусово, а в тебе ж, мабуть, залишилась десь сім’я, діти. Так, певно, десь і мій бідолашний спочиває, можливо, якась добра душа зглянеться і теж його могилку підладнає…» А хтось візьми та й підгледь, як Саша змахнула непрохану сльозу біля березового хреста, і селом почали ширитися чутки, буцімто Гриб таки фронту не дістався, а розстріляний своїми ж лежить у могилі в березняку.
«Чого тільки люди не придумають?» – зітхала жінка, навіть не намагаючись виправдатись.
Післявоєнні чоловіки почували себе, наче півень у курнику: куди не глянь – самі вдови та дівчата, яких на одного парубка було щонайменше по десятеро. Звичайно ж, одинокій вдовиці, що залишилась одна з неповнолітніми дітьми, потребувалась чоловіча допомога чи то дах полагодити, чи то город зорати. Хоч-не-хоч доводилось звертатись вдовам до одружених чоловіків по допомогу. Торгуватись у ціні не доводилось, інакше вдруге ніхто більше не підсобить. Насамперед помічника треба було «замогоричити», а далі вже за обставинами, хто що забажає. Дружини чоловіків хотіли, щоб вдовиця відробила: відполола, віджала чи відгребла. А хтось із чоловіків, може, бажав і якоїсь іншої платні, та що б і жінка вдома не здогадалась…
Заміжні жінки, зазвичай, сердились, лаялись, ревнували… А бригадирова жінка навіть викликала Олександру «на дуїель». Щоправда стрілятись не довелося, мабуть, не було чим, тому обійшлися «палицебоєм».
Із часом людина звикає до всього, так і вдовиця навчилася контролювати свої емоції, не звертати увагу на сільські пересуди та уїдливі репліки у свій адрес. Кожний негативний посил зустрічала жартома та з іронічною посмішкою на обличчі.
«Куди це його знову понесло?» – бурчала Надія, щойно прокинувшись і не виявивши чоловіка поряд. Подвір’я і вулицю, притрушених нічним неглибоким сніжком, ще не торкнулася жодна нога, крім Іванової…
Чоловікові сліди і привели Надію до порогу вдовиної хати. Незважаючи на те, що в хаті ще не світилось, жінка почала гамселити кулаком у двері, а оскільки довго ніхто не відчиняв, то почала стукати об віконну раму так, що ледь шибки разом з горбилями не повискакували.
«Кого тут душить із самого рання?» – нарешті обізвалась Олександра, відчиняючи дверну засовку. Напускно-сердита з’явилась на сінешньому порозі. Надія, навіть не привітавшись, озвучила чи то запитання, чи докір:
Мій Іван у тебе?!
Олександра випрямилась на весь зріст – голова торкнулася зловня, одну руку поставила вбік, іншою вперлась у дверну лутку.
Ні, немає.
Як же немає, як ось сліди?
Кажу тобі, що нема! – наполягала на своєму Олександра.
– Не дури мені голову, слідів більше ніде нема, лише до твого порогу, не міг же він полетіти?
– А може в твого ангела крила виросли – іронічно посміхнулась Олександра.
Надія хутко прошмигнула попід рукою сусідки до сіней, а далі і в хату. Відштовхнути Олександру, яка на противагу їй – малявці – була висока й кремезна, Надія не змогла б. На печі, під столом, під лавками, під ліжком – скрізь шукала жінка свого чоловіка у вдовиній хаті. Заглянула навіть у підпіччя, хоча в підпічні двері, мабуть, не просунулась би і вона сама, не те щоб її здоровило Іван.
«Що ж воно таке? – дивувалась. – А може на горищі?»
Олександра відсунула нижній край драбини від стіни – лізь шукай.
Очевидно, що і пошуки на горищі не дали жодних результатів.
Надія обережно спустилась, Олександра весь час притримувала драбину, щоб бува не ковзнулась.
«Ага! Значить у коморі?! – кинувши погляд на комірні двері, подумала Надія - Хутко відчиняй!»
Невелика комора була проти хати через сіни і розташовувалась під однією стріхою з хатою та сіньми. Олександра допомогла відчинити двері, які від осадку будівлі різали півколом колії на підлозі. Потрапивши в комору, Надія обнишпорила всі засіки, заглянула навіть у скриню, піднявши віко.
«Ага-ага! Може, ще сувої з полотном порозкачуй, щоб я часом туди не закатала твого Івана», – почала вже глузувати вдова. Насамкінець Надіїн погляд зупинився на величезній вербовій довбанці. Маківка Надіїної голови не досягала навіть верхніх берегів лубки. Побачивши, що навдибки не допомогли, і зрозумівши, що сусідка озирається по боках, шукаючи якоїсь підставки, Олександра взяла Надію попід руки та й підняла над довбанкою. Не побачила нічого, крім мишей, які, злякавшись людей, бігали колом, намагаючись сховатись. Зовсім розгубленій жінці довелося чвалати додому ні з чим, лише з купою всіляких думок у голові.
Здавалося б усе огледіла Надія у вдовиній хаті, не звернула уваги лишень на пишно вбране ліжко, яке виглядала аж занадто заможно. Викладені поверх засланої підзором та покривалом довгої подушки у два партаменти, подушки-кругловки ледь не сягали стелі низенької хати.
Ще б пак, у ліжку поміж матрацом та довгою подушкою лежав, затамувавши подих, кремезний здоровань – сусід Іван…
*Ні для кого не новина, що в кожного мешканця села є вуличне прозвище, а буває і декілька. Походження прозвищ-дражнилок були різні, треба досліджувати кожне окремо.
Згадаємо всього декілька, серед яких «Срака». Мабуть, той, хто започаткував це прізвисько, мав її якусь незвичайну.
Свого часу вулиця Тупичівка (до революції д. Тупичівка. Зараз у складі села Антоновичі) була густо заселена. За всі часи існування тут було приміщення волості, гамазея, шинок, лавка, клуб, контори, млини, баня і колгоспна ферма.
Заїжджий чоловік, шукаючи колгоспну контору, звернувся по допомогу в пошуках до підлітка, яким виявився син вдовиці, на що отримав таку відповідь. «Ну, дивіться, – сказав хлопець, – ось тут живу я – Гриб, далі – Григір Мороз, далі – Срака, за Сракою – дірка ( мав на увазі город без будівель), потім – Матруна Солов’їнишина, а тоді вже й контора».
Серед старожитностей, переданих Тупиця О.П. (Грибовкою) та її родичами до моєї колекції: Образ Георгія Змієборця, п'ять рушників, два чехлики, ватня юпка і т.і. Жінка дуже трепетно берегла родинні реліквії. Переїжджаючи з одного села до іншого жінка повезла з собою навіть лико для постолів, заготовлене ще її батьком. А вишиті рушники на світлинах - робота її матері Кулага Уляни Омелянівни с. Антоновичі Чернігівського району.
Юрій ДАХНО
Вирішивши провідати стареньку, завітав, звичайно ж, із гостинцями, серед яких була банка молока та торбина груш, які вона не те що любила – обожнювала.
Поговорити з Олександрою Петрівною можна було на будь-яку тему, адже вона була обізнана у всьому, незважаючи на свій поважний вік. На моє не скромне питання про сусіда Івана сказала: «Немає десятої правди з того, про що кажуть люди. Ніколи не вір нікому, доки не переконаєшся на власні очі. В житті звичайно всякого бувало, але більшість чоловіків хотіли лише випити та погомоніти-вилити душу. А доводилось і вислуховувати, бо інакше допомоги не діждешся. Іван того дня прийшов, щоб я похмелила, а сховати довелося на його ж прохання, щоб жінка голови не гризла…»
ГРИБОВКА*
Вуличне прозвище «Грибовка» дісталося Олександрі від чоловіка, а як же інакше, якщо чоловіка прозивали «Гриб». А ще від нього отримала двох синів, невеличку хатинку, соломою критою і ще оту кляту пляму, яка залишилась від чоловікового поліцайства. Хоч і примусово її Микола пішов служити в поліцію, і нічого поганого нікому з односельців не зробив, і провину свою за зв’язок з окупаційною владою спокутував власною кров’ю, і вона, вдова, отримала похоронку про загибель чоловіка, однак злі язики кололи за кожної нагоди, називаючи поліцайкою. Олії у вогонь підливав ще й одинокий горбик на узліссі, увінчаний березовим хрестом, –останній притулок солдата вермахту, бо Олександра час від часу порядкувала занедбану могилку, думаючи: «Хтозна. чи ти добровільно прийшов на нашу землю, ворожий солдате, чи примусово, а в тебе ж, мабуть, залишилась десь сім’я, діти. Так, певно, десь і мій бідолашний спочиває, можливо, якась добра душа зглянеться і теж його могилку підладнає…» А хтось візьми та й підгледь, як Саша змахнула непрохану сльозу біля березового хреста, і селом почали ширитися чутки, буцімто Гриб таки фронту не дістався, а розстріляний своїми ж лежить у могилі в березняку.
«Чого тільки люди не придумають?» – зітхала жінка, навіть не намагаючись виправдатись.
Післявоєнні чоловіки почували себе, наче півень у курнику: куди не глянь – самі вдови та дівчата, яких на одного парубка було щонайменше по десятеро. Звичайно ж, одинокій вдовиці, що залишилась одна з неповнолітніми дітьми, потребувалась чоловіча допомога чи то дах полагодити, чи то город зорати. Хоч-не-хоч доводилось звертатись вдовам до одружених чоловіків по допомогу. Торгуватись у ціні не доводилось, інакше вдруге ніхто більше не підсобить. Насамперед помічника треба було «замогоричити», а далі вже за обставинами, хто що забажає. Дружини чоловіків хотіли, щоб вдовиця відробила: відполола, віджала чи відгребла. А хтось із чоловіків, може, бажав і якоїсь іншої платні, та що б і жінка вдома не здогадалась…
Заміжні жінки, зазвичай, сердились, лаялись, ревнували… А бригадирова жінка навіть викликала Олександру «на дуїель». Щоправда стрілятись не довелося, мабуть, не було чим, тому обійшлися «палицебоєм».
Із часом людина звикає до всього, так і вдовиця навчилася контролювати свої емоції, не звертати увагу на сільські пересуди та уїдливі репліки у свій адрес. Кожний негативний посил зустрічала жартома та з іронічною посмішкою на обличчі.
«Куди це його знову понесло?» – бурчала Надія, щойно прокинувшись і не виявивши чоловіка поряд. Подвір’я і вулицю, притрушених нічним неглибоким сніжком, ще не торкнулася жодна нога, крім Іванової…
Чоловікові сліди і привели Надію до порогу вдовиної хати. Незважаючи на те, що в хаті ще не світилось, жінка почала гамселити кулаком у двері, а оскільки довго ніхто не відчиняв, то почала стукати об віконну раму так, що ледь шибки разом з горбилями не повискакували.
«Кого тут душить із самого рання?» – нарешті обізвалась Олександра, відчиняючи дверну засовку. Напускно-сердита з’явилась на сінешньому порозі. Надія, навіть не привітавшись, озвучила чи то запитання, чи докір:
Мій Іван у тебе?!
Олександра випрямилась на весь зріст – голова торкнулася зловня, одну руку поставила вбік, іншою вперлась у дверну лутку.
Ні, немає.
Як же немає, як ось сліди?
Кажу тобі, що нема! – наполягала на своєму Олександра.
– Не дури мені голову, слідів більше ніде нема, лише до твого порогу, не міг же він полетіти?
– А може в твого ангела крила виросли – іронічно посміхнулась Олександра.
Надія хутко прошмигнула попід рукою сусідки до сіней, а далі і в хату. Відштовхнути Олександру, яка на противагу їй – малявці – була висока й кремезна, Надія не змогла б. На печі, під столом, під лавками, під ліжком – скрізь шукала жінка свого чоловіка у вдовиній хаті. Заглянула навіть у підпіччя, хоча в підпічні двері, мабуть, не просунулась би і вона сама, не те щоб її здоровило Іван.
«Що ж воно таке? – дивувалась. – А може на горищі?»
Олександра відсунула нижній край драбини від стіни – лізь шукай.
Очевидно, що і пошуки на горищі не дали жодних результатів.
Надія обережно спустилась, Олександра весь час притримувала драбину, щоб бува не ковзнулась.
«Ага! Значить у коморі?! – кинувши погляд на комірні двері, подумала Надія - Хутко відчиняй!»
Невелика комора була проти хати через сіни і розташовувалась під однією стріхою з хатою та сіньми. Олександра допомогла відчинити двері, які від осадку будівлі різали півколом колії на підлозі. Потрапивши в комору, Надія обнишпорила всі засіки, заглянула навіть у скриню, піднявши віко.
«Ага-ага! Може, ще сувої з полотном порозкачуй, щоб я часом туди не закатала твого Івана», – почала вже глузувати вдова. Насамкінець Надіїн погляд зупинився на величезній вербовій довбанці. Маківка Надіїної голови не досягала навіть верхніх берегів лубки. Побачивши, що навдибки не допомогли, і зрозумівши, що сусідка озирається по боках, шукаючи якоїсь підставки, Олександра взяла Надію попід руки та й підняла над довбанкою. Не побачила нічого, крім мишей, які, злякавшись людей, бігали колом, намагаючись сховатись. Зовсім розгубленій жінці довелося чвалати додому ні з чим, лише з купою всіляких думок у голові.
Здавалося б усе огледіла Надія у вдовиній хаті, не звернула уваги лишень на пишно вбране ліжко, яке виглядала аж занадто заможно. Викладені поверх засланої підзором та покривалом довгої подушки у два партаменти, подушки-кругловки ледь не сягали стелі низенької хати.
Ще б пак, у ліжку поміж матрацом та довгою подушкою лежав, затамувавши подих, кремезний здоровань – сусід Іван…
*Ні для кого не новина, що в кожного мешканця села є вуличне прозвище, а буває і декілька. Походження прозвищ-дражнилок були різні, треба досліджувати кожне окремо.
Згадаємо всього декілька, серед яких «Срака». Мабуть, той, хто започаткував це прізвисько, мав її якусь незвичайну.
Свого часу вулиця Тупичівка (до революції д. Тупичівка. Зараз у складі села Антоновичі) була густо заселена. За всі часи існування тут було приміщення волості, гамазея, шинок, лавка, клуб, контори, млини, баня і колгоспна ферма.
Заїжджий чоловік, шукаючи колгоспну контору, звернувся по допомогу в пошуках до підлітка, яким виявився син вдовиці, на що отримав таку відповідь. «Ну, дивіться, – сказав хлопець, – ось тут живу я – Гриб, далі – Григір Мороз, далі – Срака, за Сракою – дірка ( мав на увазі город без будівель), потім – Матруна Солов’їнишина, а тоді вже й контора».
Серед старожитностей, переданих Тупиця О.П. (Грибовкою) та її родичами до моєї колекції: Образ Георгія Змієборця, п'ять рушників, два чехлики, ватня юпка і т.і. Жінка дуже трепетно берегла родинні реліквії. Переїжджаючи з одного села до іншого жінка повезла з собою навіть лико для постолів, заготовлене ще її батьком. А вишиті рушники на світлинах - робота її матері Кулага Уляни Омелянівни с. Антоновичі Чернігівського району.
Юрій ДАХНО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |