«І ніколи по-українському не думав…», або Хто Ви, Володимире Галактіоновичу?
«Сам он был дивный юморист, жизнелюб, но где-то под спудом и в нём лежала застарелая русская скука, скука русских изб, русских провинциальных квартир, русских луж и заборов…»
(К. И. Чуковский. Дневник 1901-1924 г.: Москва, «Советский писатель», 1991, с. 196.)
«Вам говорили, будто у меня есть готовый рассказ, да еще на украинском языке. Это неверно. Раз я сделал запись со слов одного из здешних своих соседей. Но это именно сырая запись, материал для рассказа, а не самый рассказ. Украинским языком я не владею. Понимаю все, но Вы знаете, что значит владеть языком в художественном произведении. Образ, мысль являются в мозгу одновременно со словом. А мне приходится перетаскивать это с русского языка, и слова не только не являются сразу, но порой не приходят совсем. Могу еще кое-как представить себе говорящего мужика и кое-как передать его речь, но свое, то, что от себя, – решительно не выливается в эту форму. Дело в том, что я в детстве и юности говорил по-польски и по-русски. По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал. Пробовал здесь, просто даже из любопытства, и вижу, что ничего не выходит. Не хочу поэтому и заигрывать с украинской литературой, делая вид, что могу писать по-украински».
(Лист В. Короленка до М. Горького 10 липня 1913 р. із с. Хатки на Полтавщині).
Очевидно, невипадково 2002 року у Москві побачила світ книжка Володимира Короленка з промовистою назвою «Была бы жива Россия». До неї ввійшли невідомі публікації письменника останніх років його життя. Зокрема і стаття, чий заголовок дав назву самій книжці .
Зупинимося на деяких творах із цього збірника. Передовсім на статті «Український шовінізм». Написати її Короленка підштовхнув інцидент, що стався у Харкові навесні 1918 року, коли під час виступу відомого есера Лєбєдєва харків’яни почали вимагати, щоб той виголошував промову українською мовою.
У цьому Короленко побачив «….грубе національне зазнайство і марнославство…» [1, с. 156].
Якщо згадати походження слова шовінізм, то його правомірно вживати лише щодо імперій, а не стосовно націй пригноблених. Не думаю, що Володимир Галактіонович не знав про наполеонівського солдата Шовіні, який пропагував перевагу французької нації над іншими і відстоював її право на експлуатацію інших націй. Саме його ім’я дало назву ідеології імперського чванства.
Питання лише в тому, що для Короленка Батьківщина, як він пише, «Отєчєство», – це неподільна Росія.
Коли у 1903 році у Полтаві відкривали пам’ятник Котляревському, полтавець Короленко у святкуванні участі не брав. Саме тоді перебував у Румунії. Про те, як «прославився» на святі тодішній міський голова Трегубов забороною промов українською мовою, Володимир Галактіонович, звісно, знав, бо про те тоді говорили і в Україні, і в Росії. Втім відгукнувся на ці події аж… 1916 року, в публікації «Котляревський і Мазепа». Там він засудив ганебний вчинок Трегубова, але виходило так, ніби це була особиста ініціатива боягузливого міського голови. Безумовно це було не так: Трегубов справно виконував вказівку «згори» [2, с. 87-90]. Та чомусь Короленко не назвав свою публікацію «Російський шовінізм», і навіть такого слова у статті не вжив. Проте через рік, у час Української революції, Короленко вже сумнівався: «Тепер не знаю – чи написав би я цю статтю» [2, с. 29]. Отже, його демократизм, схоже, закінчувався там, де починалися незалежна і самостійна Україна, право її народу на вільне життя і розвиток власної культури.
Але повернімося до короленківської книжки «Была бы жива Россия». Почитаємо його статтю «Перед приходом німців. Лист з Полтави». «…Для міського населення, інтелігенції і напівінтелігенції, російська мова ближча, ніж українська, і перевчатися доводиться (напр. учителям і службовцям міста, земства і т. д.) штучно… Піде та ж історія навиворіт: маскарадний і квасний патріотизм!..» [1, с. 177].
Слава Богу, що не «шовінізм», але далі коментувати, цей пасаж немає сенсу.
А ось публікація «Не роздувайте ворожнечі»:
«…Ми, наприклад, живемо в Україні, котра ще недавно жила спільним життям з Росією, страждала з російським народом від одного гніту… Зараз між Україною і Росією війна. Ідуть нерішучі переговори про мир, а поки що…
Поки що, відмовившись під впливом безумно сприйнятих інтернаціональних лозунгів від захисту спільної батьківщини, – Росія не добилася миру, а тільки увігнала війну всередину…» [1, с. 197].
Виходить, що Росія миротворець і добивалася миру. Володимир Галактіонович навіть не помітив і словом не згадав «миротворця Муравйова». Вважаю, це також не випадково.
От іще одна показова ілюстрація до постаті Короленка – зі статті «Трагедія колишніх офіцерів»: «…Я вважаю, що програма ген. Денікіна, якщо її провести до кінця, дає приблизно те, на чому могло б урешті-решт заспокоїтися розбурхане море російського життя для відпочинку і нового руху…» [1, с. 223].
Звичайно, Короленко навіть не уявляв собі можливим розпад імперії. Для нього це була б трагедія. При тому він ніби розуміє, що «для Росії повернення до старого немислиме… Росія може стати єдиною в істинно демократичному сенсі тільки шляхом децентралізації і автономії областей…» [1, с. 237].
Але в статті «Про розрубування вузлів» читаємо: «…Тяжко думати, що й тепер після стількох тяжких уроків знову доводиться переконувати, що материнська мова багатьох мільйонів населення має право на визнання в робочій школі, в літературі, у звичайному спілкуванні». [1, с. 242].
Проте самостійною Україну російський письменник Володимир Короленко не бачить – відводить їй роль лише області у федерації з Росією.
Минуло сто років, і російські політики знову виношують ідею перетворення України на область у Російській Федерації.
І знову палає війна Росії з Україною.
Безперечно, Короленко був великим гуманістом, але не був він ні росіянином, ні тим більше українцем. За наявності генетичних українських і польських коренів він є яскравим прикладом малороса з добре прихованим комплексом меншовартості. І це його біда. Можливо, він її й не усвідомлював.
А може, наприкінці життя й усвідомлював, бо тоді чому Левко Чикаленко у своїх споминах записав: «…Короленко, признаючись С. Єфремову, наче з якимось сарказмом про себе, що він, мовляв, «заблудився» був на своєму віку…» [3, с. 153].
А проте на пряме запитання Михайла Русова «Яку Батьківщину він уважає своєю?» Короленко відповів так: «Моя Родина – русская литература» [4].
Як же ставився Короленко до української літератури? З повагою писав про класиків Котляревського і Шевченка, наголошуючи, що майбутнє української літературної мови за ними, але коли мова заходила про творчість Шевченка, короленківські оцінки рябіли штампом: «націоналістичний романтизм», нібито відірваний від реального життя, а особисто йому ближче творчість Нєкрасова і Тургенєва, i образи «бурлаків захопили його душу більше, ніж гайдамаки Шевченка» [5, 6, с. 442-451].
Ось так. А тимчасом ім’я Короленка нині носить Полтавський національний педагогічний університет – українська вища школа вчителів, які формуватимуть майбутнє обличчя нації.
Немає великого дива у тому, що за радянських часів не знайшли іншої кандидатури. Навпаки, це якраз закономірно. Адже, як пише Євген Маланюк, «…на самім початку совєтської окупації – вулиця столичного Києва, яка носила ім’я князя Володимира Святого і Великого, була, як стій, переоктябринена на вулицю Володимира Короленка» [7, с. 254].
Але сьогодні вже нібито інші часи.
То що ж зробив для української освіти Володимир Короленко, ім’я якого носить поважний Полтавський виш? А нічого…
При цьому Полтава має гідного сина, справжнього українського освітянина, першого міністра освіти України в уряді УНР, який навіть власне життя поклав на вівтар української освіти, – Івана Матвійовича Стешенка. Це ж його підступно і підло вбито більшовиками у Полтаві 1918 року. І про той акт «червоного терору», який сколихнув тоді всю Україну, гуманіст полтавець Короленко навіть словом не прохопився. Не знайти про цю резонансну подію нічого і в цій книжці. Хіба що три рядки – у щоденнику Короленка: запис 30 липня 1918 року.
«….И в ту же ночь на дороге с южного вокзала убили бывшего министра просвещения Стешенко, шедшего пешком с сыном. По-видимому, тоже грабили, но ограбить не успели, так как сын поднял тревогу…»
Така собі нотатка про «побутовуху». I це при тому, що Короленко знав Стешенка з 1897 року і навіть писав рецензії на його твори, які опублікував Данило Мордовець у Санкт-Петербурзі [8, с. 558].
Отакі вони, короленківські маневри: між гуманізмом та імперською ідеологією.
Кому ж, як не Полтаві, першою слід гідно увічнити пам’ять Івана Стешенка, найменувавши його ім’ям Полтавський національний педагогічний університет. Та не так думають найвищі полтавські очільники, бо, як сказав мені один такий «український патріот», «Стешенко – ето нє наш гєрой». Та я впевнений: настане час – усе зміниться.
Григорій ТИТАРЕНКО, "Грінченко - інформ"
(К. И. Чуковский. Дневник 1901-1924 г.: Москва, «Советский писатель», 1991, с. 196.)
«Вам говорили, будто у меня есть готовый рассказ, да еще на украинском языке. Это неверно. Раз я сделал запись со слов одного из здешних своих соседей. Но это именно сырая запись, материал для рассказа, а не самый рассказ. Украинским языком я не владею. Понимаю все, но Вы знаете, что значит владеть языком в художественном произведении. Образ, мысль являются в мозгу одновременно со словом. А мне приходится перетаскивать это с русского языка, и слова не только не являются сразу, но порой не приходят совсем. Могу еще кое-как представить себе говорящего мужика и кое-как передать его речь, но свое, то, что от себя, – решительно не выливается в эту форму. Дело в том, что я в детстве и юности говорил по-польски и по-русски. По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал. Пробовал здесь, просто даже из любопытства, и вижу, что ничего не выходит. Не хочу поэтому и заигрывать с украинской литературой, делая вид, что могу писать по-украински».
(Лист В. Короленка до М. Горького 10 липня 1913 р. із с. Хатки на Полтавщині).
Очевидно, невипадково 2002 року у Москві побачила світ книжка Володимира Короленка з промовистою назвою «Была бы жива Россия». До неї ввійшли невідомі публікації письменника останніх років його життя. Зокрема і стаття, чий заголовок дав назву самій книжці .
Зупинимося на деяких творах із цього збірника. Передовсім на статті «Український шовінізм». Написати її Короленка підштовхнув інцидент, що стався у Харкові навесні 1918 року, коли під час виступу відомого есера Лєбєдєва харків’яни почали вимагати, щоб той виголошував промову українською мовою.
У цьому Короленко побачив «….грубе національне зазнайство і марнославство…» [1, с. 156].
Якщо згадати походження слова шовінізм, то його правомірно вживати лише щодо імперій, а не стосовно націй пригноблених. Не думаю, що Володимир Галактіонович не знав про наполеонівського солдата Шовіні, який пропагував перевагу французької нації над іншими і відстоював її право на експлуатацію інших націй. Саме його ім’я дало назву ідеології імперського чванства.
Питання лише в тому, що для Короленка Батьківщина, як він пише, «Отєчєство», – це неподільна Росія.
Коли у 1903 році у Полтаві відкривали пам’ятник Котляревському, полтавець Короленко у святкуванні участі не брав. Саме тоді перебував у Румунії. Про те, як «прославився» на святі тодішній міський голова Трегубов забороною промов українською мовою, Володимир Галактіонович, звісно, знав, бо про те тоді говорили і в Україні, і в Росії. Втім відгукнувся на ці події аж… 1916 року, в публікації «Котляревський і Мазепа». Там він засудив ганебний вчинок Трегубова, але виходило так, ніби це була особиста ініціатива боягузливого міського голови. Безумовно це було не так: Трегубов справно виконував вказівку «згори» [2, с. 87-90]. Та чомусь Короленко не назвав свою публікацію «Російський шовінізм», і навіть такого слова у статті не вжив. Проте через рік, у час Української революції, Короленко вже сумнівався: «Тепер не знаю – чи написав би я цю статтю» [2, с. 29]. Отже, його демократизм, схоже, закінчувався там, де починалися незалежна і самостійна Україна, право її народу на вільне життя і розвиток власної культури.
Але повернімося до короленківської книжки «Была бы жива Россия». Почитаємо його статтю «Перед приходом німців. Лист з Полтави». «…Для міського населення, інтелігенції і напівінтелігенції, російська мова ближча, ніж українська, і перевчатися доводиться (напр. учителям і службовцям міста, земства і т. д.) штучно… Піде та ж історія навиворіт: маскарадний і квасний патріотизм!..» [1, с. 177].
Слава Богу, що не «шовінізм», але далі коментувати, цей пасаж немає сенсу.
А ось публікація «Не роздувайте ворожнечі»:
«…Ми, наприклад, живемо в Україні, котра ще недавно жила спільним життям з Росією, страждала з російським народом від одного гніту… Зараз між Україною і Росією війна. Ідуть нерішучі переговори про мир, а поки що…
Поки що, відмовившись під впливом безумно сприйнятих інтернаціональних лозунгів від захисту спільної батьківщини, – Росія не добилася миру, а тільки увігнала війну всередину…» [1, с. 197].
Виходить, що Росія миротворець і добивалася миру. Володимир Галактіонович навіть не помітив і словом не згадав «миротворця Муравйова». Вважаю, це також не випадково.
От іще одна показова ілюстрація до постаті Короленка – зі статті «Трагедія колишніх офіцерів»: «…Я вважаю, що програма ген. Денікіна, якщо її провести до кінця, дає приблизно те, на чому могло б урешті-решт заспокоїтися розбурхане море російського життя для відпочинку і нового руху…» [1, с. 223].
Звичайно, Короленко навіть не уявляв собі можливим розпад імперії. Для нього це була б трагедія. При тому він ніби розуміє, що «для Росії повернення до старого немислиме… Росія може стати єдиною в істинно демократичному сенсі тільки шляхом децентралізації і автономії областей…» [1, с. 237].
Але в статті «Про розрубування вузлів» читаємо: «…Тяжко думати, що й тепер після стількох тяжких уроків знову доводиться переконувати, що материнська мова багатьох мільйонів населення має право на визнання в робочій школі, в літературі, у звичайному спілкуванні». [1, с. 242].
Проте самостійною Україну російський письменник Володимир Короленко не бачить – відводить їй роль лише області у федерації з Росією.
Минуло сто років, і російські політики знову виношують ідею перетворення України на область у Російській Федерації.
І знову палає війна Росії з Україною.
Безперечно, Короленко був великим гуманістом, але не був він ні росіянином, ні тим більше українцем. За наявності генетичних українських і польських коренів він є яскравим прикладом малороса з добре прихованим комплексом меншовартості. І це його біда. Можливо, він її й не усвідомлював.
А може, наприкінці життя й усвідомлював, бо тоді чому Левко Чикаленко у своїх споминах записав: «…Короленко, признаючись С. Єфремову, наче з якимось сарказмом про себе, що він, мовляв, «заблудився» був на своєму віку…» [3, с. 153].
А проте на пряме запитання Михайла Русова «Яку Батьківщину він уважає своєю?» Короленко відповів так: «Моя Родина – русская литература» [4].
Як же ставився Короленко до української літератури? З повагою писав про класиків Котляревського і Шевченка, наголошуючи, що майбутнє української літературної мови за ними, але коли мова заходила про творчість Шевченка, короленківські оцінки рябіли штампом: «націоналістичний романтизм», нібито відірваний від реального життя, а особисто йому ближче творчість Нєкрасова і Тургенєва, i образи «бурлаків захопили його душу більше, ніж гайдамаки Шевченка» [5, 6, с. 442-451].
Ось так. А тимчасом ім’я Короленка нині носить Полтавський національний педагогічний університет – українська вища школа вчителів, які формуватимуть майбутнє обличчя нації.
Немає великого дива у тому, що за радянських часів не знайшли іншої кандидатури. Навпаки, це якраз закономірно. Адже, як пише Євген Маланюк, «…на самім початку совєтської окупації – вулиця столичного Києва, яка носила ім’я князя Володимира Святого і Великого, була, як стій, переоктябринена на вулицю Володимира Короленка» [7, с. 254].
Але сьогодні вже нібито інші часи.
То що ж зробив для української освіти Володимир Короленко, ім’я якого носить поважний Полтавський виш? А нічого…
При цьому Полтава має гідного сина, справжнього українського освітянина, першого міністра освіти України в уряді УНР, який навіть власне життя поклав на вівтар української освіти, – Івана Матвійовича Стешенка. Це ж його підступно і підло вбито більшовиками у Полтаві 1918 року. І про той акт «червоного терору», який сколихнув тоді всю Україну, гуманіст полтавець Короленко навіть словом не прохопився. Не знайти про цю резонансну подію нічого і в цій книжці. Хіба що три рядки – у щоденнику Короленка: запис 30 липня 1918 року.
«….И в ту же ночь на дороге с южного вокзала убили бывшего министра просвещения Стешенко, шедшего пешком с сыном. По-видимому, тоже грабили, но ограбить не успели, так как сын поднял тревогу…»
Така собі нотатка про «побутовуху». I це при тому, що Короленко знав Стешенка з 1897 року і навіть писав рецензії на його твори, які опублікував Данило Мордовець у Санкт-Петербурзі [8, с. 558].
Отакі вони, короленківські маневри: між гуманізмом та імперською ідеологією.
Кому ж, як не Полтаві, першою слід гідно увічнити пам’ять Івана Стешенка, найменувавши його ім’ям Полтавський національний педагогічний університет. Та не так думають найвищі полтавські очільники, бо, як сказав мені один такий «український патріот», «Стешенко – ето нє наш гєрой». Та я впевнений: настане час – усе зміниться.
Григорій ТИТАРЕНКО, "Грінченко - інформ"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |