Довга лінія життя. Вона мріяла про кохання, а довелося боротися з бандитами

«Якщо б молодість знала! Якби старість могла!», — чомусь саме це прислів’я згадалося після зустрічі з 91-річною Наталією Леонтіївною Михайловою (на фото), яка шістдесят років пропрацювала в міліції. Зізнаюся, запитань я майже не ставив, а лише слухав розповідь про пережите, наболіле. Звичайно, нелегко описати все життя цієї прекрасної жінки, матері, бабусі, але хочеться, аби наша молодь, прочитавши ці спогади, краще зрозуміла тих людей, яких ми називаємо ветеранами. Бо саме їм ми завдячуємо мирним життям.

Добрих людей було більше

Народилася Наталія Михайлова у великому селі Петриківка, що на Дніпропетровщині. У далекому 1933 році, в часи Голодомору, осиротіла: за один тиждень втратила обох батьків. Ходила по сусідах, випрошувала якусь роботу за шматок хліба чи склянку молока. У ті скрутні часи люди були знесилені й не могли багато працювати. Навіть щоб поховати померлих на цвинтарі, сил не ставало, а тому хоронили небіжчиків на власних подвір’ях.
Селяни пухли від голоду й усього боялися. До того ж ширилися чутки про канібалів, що нібито полюють на молодих дівчат. Наталії Михайловій, можна сказати, пощастило. Вона не потрапила до списку 18 юних односельчанок, які зникли безвісти. Лише згодом, коли до села примчали вершники з ГПУ й пов’язали банду людоловів — двох братів із матір’ю — люди дізналися, яке лихо сталося з нещасними дівчатами.
Наталія, ледь жива від голоду, дісталася лікарні в місті. Там її підлікували і, так би мовити, поставили на ноги. Повернувшись до рідного села, жила і працювала при школі. Городина, яку посадили ще батьки, дала гарний урожай. Так і вдалося вижити. А восени приїхали родичі й забрали дівчину в Дніпродзержинськ.
У маминої сестри було двійко своїх дітей. Жили бідно й голодно, в малюсінькій кімнатці. У Наталії тоді навіть не було взуття. Ходила по снігу практично босоніж, доки добрі люди не дали їй «спортивки». Ті були різного кольору, та це все ж краще, аніж нічого.
Навесні дівчина продовжила навчання. Після уроків працювала на шкільній кухні. Закінчивши дев’ять класів, вирішила вступати на робітфак. Її, як людину з освітою, одразу взяли на четвертий курс. Варто сказати, що тоді освічених людей було дуже мало. Навіть у школах працювали вчителі, які мали за спиною лише чотири класи. Тому на робітфаку здобували знання люди різного віку, часом дуже поважного. Тим більше, що випускники тоді мали право вступати до інститутів без іспитів.
На жаль, усі ті хвороби й болячки, що їх «заробила» Наталія в часи Голодомору, постійно про себе нагадували. Через це вона так і не змогла закінчити навчання. Тож пішла працювати в міліцію, в адресне бюро при міському відділі. Трудилася з 9-ої години ранку до 5-ої вечора. Потім двогодинна перерва — і знову до праці, аж до 23.00. Жила в орендованій кімнатці з господарями — 15 метрів на трьох, але не скаржилася. Адже люди тоді були добрими й завжди намагалися допомогти іншим, хоча й самим було нелегко.

Війна застала в санаторії

Перед війною всі біди наче причаїлись, життя здавалося оманливо спокійним. У червні 1941 року дівчина відпочивала в санаторії в Пущі-Водиці. Була веселою, молодою, хотілося жити, кохати, творити… А натомість, коли в ніч на 22 червня поверталась потягом додому, в небі замість зірок побачила сотні військових літаків…
Потім були бомбардування, вбиті та поранені люди, зведення оборонних споруд. Згодом робітників заводів, котрі працювали на оборону, евакуювали до Магнітогорська. З ними поїхала й Наталія Михайлова. Поселили всіх у старій майстерні, та молоді дівчата облаштували там побут і перетворили захаращене приміщення на затишний гуртожиток. Невдовзі Наталію направили на роботу. Життя в цьому місті не дуже різнилось від життя в рідному. Теж щодня гриміли вибухи (тут добували руду), але ж були вони мирними, без жертв.
Восени 1943 року евакуйованим запропонували повернутися до рідного краю. Михайлова поїхала однією з перших. Дорогою потяг кілька разів потрапляв під нальоти й бомбардування, тож шлях додому перетворився на справжнє випробування. Коли ж Наталія врешті дісталася до місця призначення, дізналась, що міліцейські кадри в Дніпропетровській області вже повністю укомплектовані. Михайлова з кількома своїми земляками, товаришами по службі, отримала направлення до Чернігова.

Від боротьби з бандитами — до пенсії

Кадрів в органах міліції тоді було недостатньо. Більшість із них боролася з фашистами на всіх фронтах. Тому жінки, незважаючи на вік і тендітність, виконували суто чоловічу роботу. Михайлова отримала направлення у відділ боротьби з бандитизмом. Працювала старшим оперуповноваженим і займалась цією справою аж до ліквідації відділу в 1949 році.
Часи тоді були лихі. Бандитів було — хоч греблю гати. В угрупування входили й чоловіки, і жінки. Грабували, вбивали, підпалювали. Дуже багато міліціонерів тоді загинуло, виконуючи свої обов’язки. Тим більше, що кримінальники були озброєні до зубів, адже зброю можна було знайти на кожному клаптику землі. Аби залякати і населення, і працівників міліції, проводили показові акції. Так, у Бахмацькому районі вбили п’ятьох міліціонерів, влаштувавши їм засідку, а в Понорниці начальника районної міліції розірвали кіньми. Чи варто казати, скільки жахів тоді на власні очі побачила Наталія Михайлова… Але поставлені перед нею завдання виконала. Невдовзі з розгулом бандитизму на теренах країни було покінчено. Та Михайлова без роботи не залишилася і працювала на різних міліцейських посадах аж до 1998 року. За цей час встигла і заміж вийти, і сина народити, й онуків дочекатися.
Нині ж пані Наталія на пенсії. На жаль, усе більше її рідних і знайомих відходять у вічність... Поховала і чоловіка, і сина. Вона й сама щиро дивується, що живе так довго — 91 рік. Не за горами й сторіччя. І нехай Господь їй у цьому допомагає, адже стільки всього пережила на своєму віку.
Плин часу неминучий. Усе рідше Наталія Леонтіївна буває на вулиці — мешкає в будинку без ліфта. Та й там уже навіть посидіти на лавці неможливо — від них тільки палиці з цвяхами зосталися. Добре, що онук живе з пані Наталією та допомагає в усьому. Краплину радості щодень дарує жінці й улюблена кицька. А вже на свята збирається повен дім гостей — родичів, знайомих, обов’язково приходять і працівники обласного управління міліції. Вітають, вручають подарунки і не втомлюються дивуватися непереборному оптимізму й незламній силі духу цієї тендітної жінки.
Бажаємо ветеранові, капітанові міліції у відставці Наталії Леонтіївні Михайловій жити ще довго й щасливо і менше хворіти. Можливо, прочитавши цей матеріал та побачивши довоєнне фото, пригадають юну Наташу її ровесники, колишні колеги-правоохоронці з Дніпропетровщини та Чернігівщини. І завітають до її затишної квартири, що на вулиці Комсомольській, на чаювання. Наталія Леонтіївна буде щиро рада кожному з них.

Олександр ШИЛО, Чернігівська газета "Біла хата"