"Рятунок є в поцілунках - від смерті..."

Дмитру Павлчику - 93!

Дмитре Васильовичу, дорогий, вітаю!

Великий поет захищається від небуття загостреним чуттям самого Буття - такого наїжаченого проти пітьми несправжнього, неприродного. Любов до жінки (Жінки!) і є квінтесенцією самого існування людини (коли йдеться про чоловіка) - в Космосі від Бога і Космосі від Людини. А космоси ті поєднуються у миті, коли між чоловіком і Жінкою спалахує пристрасть. Спалахує, аби життя-буття набуло сенсу і сенсів, аби засвітилось…

Перечитаймо... Це він, ПАВЛИЧКО, майже у 70 написав. У 70… А що, комусь цифра та видається страшнуватою, а для когось це третя молодість, хіба ні?

Найліпше любитись в надрання,
Як никне нічна каламуть,
Як сон переходить в кохання,
І крила на плечах ростуть.
Як я до грудей твоїх злину,
Торкнувшись крилом до стопи,
Збудися – та наполовину,
А наполовину ще спи!
А вже, коли сонце погляне
На нас крізь розквітле вікно,
Сховай мене в лоно кохане,
Небесна моя глибино!
1998

І в ті самі літа, на гребені сьомого десятка, хвилює Поета безмежно жіноче тіло, в якому палахкотить пристрасть цілого світу. І яке неможливо пізнати до дна - може тому, що у жіночому Космосі немає дна, немає низу як такого, лиш небо й сонце, і чистий відблиск тілесний.

Я вчився сорок літ, та не навчився досі
Губити подих свій в жіночому волоссі,
І гудзики дрібні розстібувать на спині
Я вчився сорок літ, та не навчивсь донині.
А вітер – молодик без всякої науки
Під блузочку твою всуває голі руки,
Розчісує тебе і кучерями грає,
І в приступі жаги спідницю задирає.
Кажу я: “Не дурій, нікчемний грубіяне!”
А ти всміхаєшся, як сонце осіянне,
Так, ніби щастя в тім, щоб посеред дороги
Являти світові стрункі та голі ноги.

Ну а в п’ятдесят? У п’ятдесят Павличком так само оспівувалось жагуче злиття душ і плоті, сам поцілунок асоціюється з доторком-злиттям бджоли і квітки золотавої:
Хочу тебе цілувати. Рятунок
Є в поцілунках від смерті. Бери
Келих негайно, бо звітріє трунок –
Більше на нього не буде пори.
Це невагомість. Легкі і прозорі
Стали печалі й турботи. Земля
Нас відпустила. Ми вийшли між зорі,
Мов космонавти із корабля.
Не відпускай мене. Зоряна пуща
Може поглинути. Дай же уста!
Ти в поцілунках така невсипуща,
Як у роботі бджола золота.

І тоді вже у сорок… Пригадую, як самі собою заучувались ці рядки Павличкові, що вражали моє юне тоді й одкрите для емоцій серце. І які уявлення про Жінку налаштовували у моїх струнах душевних:

Моя гріховнице пречиста,
Моя лілеє на багні,
Чужі обійми, як намиста,
Ти познімала при мені.
І знов, як у дитини, очі,
Нічим не відвернути їх.
І на твоєму непороччі
Лечу я в безконечний гріх.
Невже ти хочеш одпокути
На душу стомлену свою?
Невже ти хочеш одягнути
Моєї вірності шлею?
Скрипучі хомути і ярма
За ласку ночі й сором дня?
Чом яблука не рвем задарма
Із дерева життя й знання?
Чи ти готова до вигнання
На нашу землю кам'яну,
Де праця старша від кохання,
А хліб — від нитки бурштину?
Підеш? Візьми свої агати.
Такою будеш, як була.
В мою уздечку запрягати
Мене ти будеш, як осла.
Ти будеш їхати світами,
Усівшись на моїм хребті,
І кидати за джиґунами
Свої очища золоті.
А я тебе кохати буду
За те, що не упала ти
Ні у потворну безвість бруду,
Ні у нудоту чистоти.
За те, що ти взяла у змія
І принесла мені той плід,
В котрім була нужда, і мрія,
І молодість на сотні літ.

Сергій ТРИМБАЧ