Навіяно липнем

В причілковім вікні звечорілого неба окраєць
І старезний бузок, наче бабина всохла рука.
Кудись літо біжить стрімголов, як сполоханий заєць,
І від кого ж воно, не від мене, бува, утіка?
Не зобидив нічим ні кульбабку, ні вишеньку юну,
Ні стежину, що йшла не до мене – у далеч полів.
Хіба, може, душа налягала росою на струни,
Щоб котилась по травах ранкова мелодія снів.
Бо наснились мені неціловані губи у м’яті,
Чи то м’ята була у твоїй полохливій руці.
Та де вітер узявсь і давай губи ті цілувати,
А мені лише м’яти листочок лишив на щоці.
І за літом побіг. Ох, і дивний той парубок вітер,
Тільки гупали глухо яблука з яблунь старих.
Я із ними, було, та не вгнатись мені вже за літом,
Десь там в гречці і досі мій тобою не прощений гріх.
А любов же була – колосочок, але з остюками,
Як волошка була та, що сіється завше сама.
Як ти ткала пісні і пускала їх за журавлями
У ті весни дзвінкі, де вже й нашого сліду нема.
Тягне вечір по небу рядюгу аж чорної хмари,
Ще не блиска. І грім лише зводить непевно курок.
В хаті м’ятою пахне і трохи грушевим узваром,
Хоч ніхто не живе тут, хіба одинак-павучок.
Тільки в шибці відбивсь звечорілого неба окраєць
І старезний бузок, наче бабина всохла рука.
Іще літо не йде, іще липень в коханні згорає
На тих липах, де бджіл на медове весілля чекав.
14.07.2025р.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ