Донецьк ще трохи живий...

Історія з українського Донецька

Вчора перед іспитом (НМТ), щоб зняти нервову напругу дітей, по-дружньому пропоную познайомитися й запитую, хто звідки. У відповідь лунають назви міст: Херсон, Харків, Запоріжжя, Нікополь, Дніпро... І це вже звично, не дивує. І раптом - Донецьк. Хлопчина гарно розмовляє українською, на відміну від попередніх. Запитую: "А ви коли виїхали? Як тепер Донецьк?"
- У 2023-му, раніше не могли, бо бабуся...

Вже після іспиту мали нагоду поспілкуватися. Відверто розповів про родину, життя в окупації. Виявилося, що він з того самого району "На Бассе". Зловила себе на думці, що вже забуваю донецькі топоніми. Але з цієї розповіді якось випірнали з пам'яті картинки парку Щербакова, Університетська,24, ДМЗ із помаранчевим заревом від викидів.

Питаю: "А звідки мова така гарна?" Це вже те покоління донеччан, які не вивчали українську в школах, хіба в першому класі.
- Від бабусі, вона була вчителькою української. По неї приходили, але вона була вже лежача.
-А до НМТ готувала бабуся?
- Ні,трохи сам, а трохи ходив до репетитора, до моєї першої вчительки. Просто всім казав, що це моя родичка і я приношу їй продукти, бо вона хвора.

Реалії українського Донецька. Він ще трохи живий.

Людмила ЗІНЕВИЧ