150 років від дня народження Томаса Манна
І це не ще один ювілей іще одного класика, а нагода звірити те, що називають "пульсом епохи". І вкотре переконатися: Томас Манн не перестає бути сучасним хоч би тому, що наше сьогодення дедалі більше нагадує його минуле.
Він - серед тих, кого треба не просто перечитувати, а вчитися сприймати заново - як своєрідного "інтелектуального каталізатора". Зрештою, все це було би самоочевидним, якби не прикре "але": в українському інформаційному - і передусім літературному - просторі ні згадки про цю дату. І це не випадковість, а чергове - демонстративне - засвідчення інтелектуального провалу - наочний доказ того, як "функціонує" наша "літспільнота", зациклена на "власних" темах (тобто сама на собі) і глуха до цивілізаційного діалогу.
Бо Томас Манн був не лише німецьким письменником, а й письменником Європи в найвищому сенсі цього слова. І його значущість - не лише в естетичній досконалості написаного, а й у тому, що він не переставав шукати для Європи етичну вертикаль, здатну чинити опір диктатурі - як засинанню розуму перед політичною катастрофою - і деградації ідеї гуманізму загалом. Саму ж Європу Томас Манн розумів не як географічний конгломерат, а як простір відповідальності, як своєрідний "geistiges Prinzip.“
Чи не тому й зумів одразу розпізнати й описати фатальну привабливість нацизму - не лише як політичної машини, а й своєрідної психоемоційної конструкції, що діє через міф, екстаз, гіпноз, обіцянку величі та "магію спрощення" - ту, що лежить в основі всіх політичних демагогій і диктатур. Зайве нагадувати, як дивовижно точно ці спостереження резонують із сьогоднішніми інкарнаціями тоталітаризмів у Європі - від бутафорського угорського до агресивного польського, а що вже говорити про російський.
Не менш важливо й те, що Томас Манн був одним із перших, хто відмовився від наївної віри в "антифашизм на Сході", побачивши в радянській системі двійника нацизму, - і ця його позиція - рідкісний приклад інтелектуальної чесності, не підпорядкованої політичній моді. Переживши, як і чимало його сучасників, зачарування радянським міфом так само, як перед тим міфом німецьким, Томас Манн у підсумку переконався: комунізм і нацизм можуть сходитися в головному - у знищенні думки, в контролі над сумлінням, у підміні істини добре оформленою брехнею. На відміну від (і цей список був би дуже довгим), він, незважаючи на неодноразові запрошення, не прийняв жодної пропозиції відвідати Москву, а його дедалі різкіші оцінки радянської цензури, репресій, політики Сталіна - знаки не емоційного чи ідеологічного розчарування, а чіткого морального й інтелектуального дистанціювання від радянського "антифашизму".
Сьогодні, коли Росія реалізує гібридну суміш обох тоталітарних традицій, а частина західних інтелектуалів знову повторює мантри про "складність", "історичний контекст" і "неоднозначність", - написане і прожите Томасом Манном набуває і злободенної актуальності, й особливого морального статусу. Це - приклад внутрішньої чесності, яку нічим не замінити. А українській "літспільноті" варто пам'ятати: Європа починається не з грантів, резиденцій і паспортів, а з того, кого вона читає і в кого вчиться.
Вадим ВАСИЛЕНКО
Він - серед тих, кого треба не просто перечитувати, а вчитися сприймати заново - як своєрідного "інтелектуального каталізатора". Зрештою, все це було би самоочевидним, якби не прикре "але": в українському інформаційному - і передусім літературному - просторі ні згадки про цю дату. І це не випадковість, а чергове - демонстративне - засвідчення інтелектуального провалу - наочний доказ того, як "функціонує" наша "літспільнота", зациклена на "власних" темах (тобто сама на собі) і глуха до цивілізаційного діалогу.
Бо Томас Манн був не лише німецьким письменником, а й письменником Європи в найвищому сенсі цього слова. І його значущість - не лише в естетичній досконалості написаного, а й у тому, що він не переставав шукати для Європи етичну вертикаль, здатну чинити опір диктатурі - як засинанню розуму перед політичною катастрофою - і деградації ідеї гуманізму загалом. Саму ж Європу Томас Манн розумів не як географічний конгломерат, а як простір відповідальності, як своєрідний "geistiges Prinzip.“
Чи не тому й зумів одразу розпізнати й описати фатальну привабливість нацизму - не лише як політичної машини, а й своєрідної психоемоційної конструкції, що діє через міф, екстаз, гіпноз, обіцянку величі та "магію спрощення" - ту, що лежить в основі всіх політичних демагогій і диктатур. Зайве нагадувати, як дивовижно точно ці спостереження резонують із сьогоднішніми інкарнаціями тоталітаризмів у Європі - від бутафорського угорського до агресивного польського, а що вже говорити про російський.
Не менш важливо й те, що Томас Манн був одним із перших, хто відмовився від наївної віри в "антифашизм на Сході", побачивши в радянській системі двійника нацизму, - і ця його позиція - рідкісний приклад інтелектуальної чесності, не підпорядкованої політичній моді. Переживши, як і чимало його сучасників, зачарування радянським міфом так само, як перед тим міфом німецьким, Томас Манн у підсумку переконався: комунізм і нацизм можуть сходитися в головному - у знищенні думки, в контролі над сумлінням, у підміні істини добре оформленою брехнею. На відміну від (і цей список був би дуже довгим), він, незважаючи на неодноразові запрошення, не прийняв жодної пропозиції відвідати Москву, а його дедалі різкіші оцінки радянської цензури, репресій, політики Сталіна - знаки не емоційного чи ідеологічного розчарування, а чіткого морального й інтелектуального дистанціювання від радянського "антифашизму".
Сьогодні, коли Росія реалізує гібридну суміш обох тоталітарних традицій, а частина західних інтелектуалів знову повторює мантри про "складність", "історичний контекст" і "неоднозначність", - написане і прожите Томасом Манном набуває і злободенної актуальності, й особливого морального статусу. Це - приклад внутрішньої чесності, яку нічим не замінити. А українській "літспільноті" варто пам'ятати: Європа починається не з грантів, резиденцій і паспортів, а з того, кого вона читає і в кого вчиться.
Вадим ВАСИЛЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |