Один день успіху на сотні комариних укусів
Війна здебільшого хибить.
Зазвичай на тонну снарядів, випущених по противнику, на вантажівку спрацьованого металолому – сталі, латуні пополам з порохом і тротилом – припадає один чи два дрібнесеньких осколка, котрі влучать. На цілу гору гільз – лише одна, котра випустила кулю, що влучила.
На місяць страждань у засідках, на десяти тисяч комариних укусів у викопаних власноруч окопах – один день успіху.
На сто розмов з начальниками усіх рівнів, посадовцями різноманітних посад – одна результативна, одні очі, в котрих загориться вогник такий, як і у тебе.
Внаслідок таких забігів на довгі, нудні й здебільшого безперспективні дистанції, я внутрішньо стаю верблюдом, верблюдом у камуфляжі, котрий може довго рухатися вперед, накопичивши в собі величезний запас надії та терпіння, відростивши товсту шкуру і набувши трохи меланхолійний погляд.
Та отой день, коли десь глибоко на території ворога, котру він звик вважали тилом, запалає вогонь – я знаю, отой день компенсує мені все. Як той перший танк під Авдіївкою у 2015-му, котрий я побачив після довгих без результативних польотів – поверне і назад і витрачені надії, і тисячі комариних укусів.
***
Літо, відпущене минулоріч, повернулося і звично треться, як кішка, щокою до моєї щоки. Тепле, вечірнє, оксамитове – воно знову тут, а я – ще точно не знаю, де я.
Ігор ЛУЦЕНКО
Зазвичай на тонну снарядів, випущених по противнику, на вантажівку спрацьованого металолому – сталі, латуні пополам з порохом і тротилом – припадає один чи два дрібнесеньких осколка, котрі влучать. На цілу гору гільз – лише одна, котра випустила кулю, що влучила.
На місяць страждань у засідках, на десяти тисяч комариних укусів у викопаних власноруч окопах – один день успіху.
На сто розмов з начальниками усіх рівнів, посадовцями різноманітних посад – одна результативна, одні очі, в котрих загориться вогник такий, як і у тебе.
Внаслідок таких забігів на довгі, нудні й здебільшого безперспективні дистанції, я внутрішньо стаю верблюдом, верблюдом у камуфляжі, котрий може довго рухатися вперед, накопичивши в собі величезний запас надії та терпіння, відростивши товсту шкуру і набувши трохи меланхолійний погляд.
Та отой день, коли десь глибоко на території ворога, котру він звик вважали тилом, запалає вогонь – я знаю, отой день компенсує мені все. Як той перший танк під Авдіївкою у 2015-му, котрий я побачив після довгих без результативних польотів – поверне і назад і витрачені надії, і тисячі комариних укусів.
***
Літо, відпущене минулоріч, повернулося і звично треться, як кішка, щокою до моєї щоки. Тепле, вечірнє, оксамитове – воно знову тут, а я – ще точно не знаю, де я.
Ігор ЛУЦЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |